Юрій Дольд-Михайлик - У чорних лицарів

- Ти не відповідаєш, Зефі?

- Пробач, люба! Я саме згадав зараз нашу шлюбну подорож. Я не міг тобі надати всього, що хотів би. Зате тепер...

- Ми були найбагатші з багатіїв: з нами була наша любов. Мені прикро, що ти про це забув.

У докірливому погляді Берти було чекання, вона сподівалась - чоловік заспокоїть її ревниві підозри. Майже півроку вони не бачились, мало що за цей час могло статися...

Та Нунке, захоплений планами на майбутнє, лише поблажливо поплескав дружину по щоці.

- Химерниця, як і всі жінки! Кожне витончене чуття потребує витонченої красивої оздоби. Тепер ми іі матимемо. Отже, і любов наша розквітне наново. Побачиш, як весело і щасливо ми тут заживем.

Того ж вечора Нунке потяг дружину на плац Нуева - найулюбленіше місце прогулянок севільців. В алеях, що пролягали між апельсиновими деревами, було людно. Берту здивувало, як багато знайомих у її чоловіка. З одними він просто вітався здаля, до інших підходив, рекомендуючи свою дружину. Берту безцеремонне розглядали, але зустрічали привітно, вона відчувала, що подобається, і це трохи потішило її жіноче самолюбство. Проте, повертаючись додому, вона була сумна. Молода жінка воліла б перший вечір на іспанській землі провести наодинці з чоловіком, щоб звірити йому всі прикрості свого самотнього життя, відчути близькість того, за ким вона так тужила, переконатись, що почуття до неї в нього не згасло.

- Що з тобою? - запитав Нунке, здивований тим, що дружина мовчить, не розпитує про нових знайомих, не помічає, здається, краси і своєрідності окремих будов, повз які вони проходили.

- Обіцяй мені, що завтра ми побудемо лише вдвох, - замість відповіді попросила Берта.- Всі ці сеньйори і сеньйорини надто балакучі, сила нових облич мене просто приголомшує. До того ж я так погано знаю іспанську мову...

- Тобі доведеться опанувати її і якнайскоріше. І, знаєш, я знайшов тобі чудесного вчителя. Місцевий лікар, який кохається у старовині. Він .розмовляє по-німецькому, хоч і з акцентом, і охоче супроводитиме тебе у мандрах по місту. Я вже з ним домовився.

- Дякую!-сухо відповіла Берта.

- Ти даремно ображаєшся, люба, я просто не можу приділити тобі стільки часу, скільки б хотів. Не забувай - у мене є службові обов'язки...

- Розумію, - стримано хитнула головою молода жінка.

Ні, не так склалося Бертине життя, як вона хотіла. Чоловіка вона бачила лише в обід і вечорами, та й то не завжди. Якби не клопіт, пов'язаний з влаштуванням нового житла, вона просто б не знала, куди себе подіти. І якби не дон Еміліо Ернандес...

Вже літній, трохи меланхолійний, дон Еміліо спочатку лякав Берту старомодною вишуканістю своїх манер, і в його присутності вона відчувала скутість. Та він так тонко відчував усі відтінки її настрою, вмів так тактовно переключати її думки на інше, коли вона була чимсь невдоволена або засмучена, так на всьому знався, що став для Берти і незамінним порадником, і чичероне.

Звільнившись від турбот по впорядкуванню своєї нової оселі, молода жінка залюбки блукала з ним по місту. Вона навчилася відчувати аромат його історії, бо про кожну нову пам'ятку старовини дон Еміліо розповідав так захопливої його сумовиті очі тоді спалахували вогнем справжньої пристрасті, і мертве каміння оживало, зали палаців сповнювались привидами їх колишніх володарів, на залишках міського валу знову здіймалися шістдесят шість веж дванадцятикутної до Торе дель Оро - Золотої башти, збудованої на Гвадалквівірі, до якої у сиву давнину приставали кораблі, навантажені скарбами іспанських конкістадорів...

Незабаром Берта могла б і сама добре впоратись з обов'язками гіда. Принаймні однієї неділі, коли Нунке був вільний, вона спробувала випробувати свої сили і перевірити набуті знання.

- Палаци Алькасар і Сан-Тельмо, Колумбова бібліотека, ратуша, університет, біржа, собор Пресвятої діви... люба, невже ти збираєшся сюди мене тягати? Все це я бачив, і, признатися, з усіх споруд, якими так пишаються севільці, мене найбільше цікавить цирк для бою биків. Після мадрідського він, здається, другий за величиною в усій Іспанії. Ось це справжня екзотика, а не сточені часом палаци. Обов'язково підемо з тобою на корріду! Я одного разу був - незабутнє видовище і незабутні почуття...

- Але ж Алькасар збудований ще маврами! Уявляєш, коли це було? Його почали зводити ще в дванадцятому віці! Аюнтамьєндо - ратуша, про яку ти так зневажливо кажеш, то ж будова п'ятнадцятого сторіччя, стиль раннього Ренесансу. У бібліотеці Колумба, заснованій його сином, крім сили рідкісних книжок, зберігається близько двох тисяч давніх рукописів! Що ж до кафедрального собору, то я просто закохана в його велич і красу. Він весь ніби тягнеться до неба. А його дзвіниця, славнозвісна "Ла хіральда"! Знаєш, її перебудували з мінарета, та й увесь собор зведено на фундаменті маврської мечеті на самому початку п'ятнадцятого сторіччя. Правда, потім дещо розширювали, добудовували.. Ну, давай сьогодні підемо хоч у собор! Коли грає орган на п'ять тисяч труб... Або коли дивишся на святого Антонія пензля Мурільйо... У 1812 році герцог Веллінгтон зробив спробу купити це полотно, запропонувавши вкрити його золотими монетами... Коли дон Еміліо розповів мені про це, я посміялася з екстравагантності герцога, та коли побачила картину... Мабуть, і сама я, бувши герцогинею, не пошкодувала б усього свого золота!