Леся Романчук - Лицарі любові і надії

Світлій пам’яті мого батька, Івана Романчука

Автор висловлює глибоку вдячність за допомогу в роботі над книгою о. Ігорю Гарасиму, ЧСВВ (Варшава), о. Прокопію Лотоцькому, ЧСВВ (Рим-Львів), моїй матері Лідії Ясень-Романчук — енциклопедії Колимських таборів, моїй тітці — Теклі-Тетяні Гуль-Винницькій-Романчук — енциклопедії Воркутинських таборів, народному депутату України Олені Федорівні Бондаренко (Київ), колишній бранці Кенгіру Ользі Бондаренко-Лядській (Луганськ), політв’язню Воркутинських таборів, народному артисту України Борису Мірусу (Львів), заслуженому художнику України, політв’язню сибірських таборів Ярославу Омеляну (Тернопіль), Івану Буртику (США), журналістам Анатолію Петіну та Івану Панікарову (Ягодное Магаданської обл., Росія), Іванні Мащак (Лондон), Лесі Бондарук (Київ), Анні Литвин (Сургут).

...Все мине, і літа, і завії,

Ми босоніж ідемо крізь бій.

Бо думки, і звитяги, і мрії,

Все, як є, відписали тобі.

І коли крізь мертвотне світання

Нас вестимуть на цвинтарний світ

Не забудь своїх лицарів, пані,

Посміхнися їм вслід.

Анатолій Сазанський

Роман Лесі Романчук можна було б назвати «Тепло любові та холод ненависті, або драма змагання тіла з душею». Це ж ненависть до Бога та людини, яка хоче мати свою рідну хату та поклонятися Всевишньому, оволоділа серцями «подвижників» безбожного комунізму, які в нелюдяний спосіб нищили все, що могло нагадувати їм духовний світ людини. Ці сатрапи зла, засліплені та поневолені духом ненависті, запроторювали в тюрми та вивозили в табори не лише духовних осіб — католицьких владик, священиків, монахів, монашок та інаковіруючих, але безпощадно знищували дух любові до своєї мови та батьківщини в серці кожної людини, яка хотіла бути вільною, і жити в країні вільній і новій, в країні людини, яка звеличує Всевишнього. Вони, оці незрячі сини лукавого, холодом своєї жорстокої ненависті винищували тисячі людей, жінок та чоловіків, письменників та науковців, які віддали свої життя за любов до свободи. За те, що безмежно любили свій народ, свою культуру та мову. За те, що не хотіли підкоритися загарбникам душі.

У романі «Лицарі любові та надії» Леся Романчук майстерно, з витонченою спостережливістю жіночої душі змальовує життя людей, що їх недоля привела в тюрми, табори та місця земного пекла. Авторка глибиною свого ніжного серця хоче передати нам різними образами недолю всіх, що опинилися у таборах та на засланні. З притаманною їй чутливістю серця та бистротою ума, просвіченого світлом віри, похиляється над долею ув’язнених владик, подвижників віри, священиків, монахинь, поетів, і жінок-зв’язкових та воїнів УПА. Образною, живою мовою уводить нас у цей нелюдяний і жорстокий світ тюрем та таборів, де людина стає іграшкою в руках нелюдів з людською подобою. Змальовує картини змагання жінок за особисту гідність, які попри те, що були залишені на поталу долі, безпомічно, але з непохитною вірою та надією змагалися за збереження своєї ніжності та чистоти жіночого серця і тіла у цьому варварському світі бездушевних нелюдів чоловічої подоби, велич яких ототожнювалася лише з красою погонів та необмеженою розбещеністю обездушевленої плоті, яка відчайдушно хотіла «спастися» ненаситним пожаданням тіла.

Перед нашими очима стає не лише постать Орисі, яка відстоює і змагається за свою жіночу невинність та відданість національній ідеї, але також ми відслідковуємо непохитне свідчення мучеників віри, владик Василя Величковського, Григорія Хомишина, та багатьох інших осіб, які немов ці духовні стовпи, підтримували у вірі та надії своїх співкамерників. Перед нашими очима вимальовується реальна картина побуту людей в карцерах, які спасалися від отупіння та божевілля молитвою і віршем.

Леся Романчук у своєму романі не ухиляється від фундаментальних та істинних начал життя. Вона відважно наголошує на тому, «що різниця у вірі серед цілковитого безбожжя ставала такою умовною, такою непомітною і несуттєвою... Віра і безвір’я — от антиподи». Вона філософствує і про надію, та про закриті таємниці бажаного, завісу якого частково можна відхилити лише мрією. її відважні міркування уводять нас у інший простір, простір мордування тіла і катування плоті, яка оживотворяється вірою, надією та любов’ю. Фізичними і моральними катуваннями можна знищити тіло, але ніколи не подолати духу та ідеї людини, яка оберігає свою гідність вірою у Всевишнього. Озвучує авторка також етично-моральні питання: прощення — непрощення, розмірковує про те, чи можливо простити бездушевним нелюдам, які катували сотні тисяч невинних людей?