Леся Романчук - Лицарі любові і надії

Та знайшовся чоловік, якого привабили обіцянки доброї кар’єри та високої посади, якщо він надасть послуги слідству у справі обурливого націоналістичного зухвальства — подумати лиш, синьо-жовтий прапор у день міжнародної солідарності трудящих! Сам він дороги на Щастигору не знав, та вказав на ще одного, що полюбляв гроші та посади, не цурався допомоги нечистого у цій справі, тому торував стежину на гору. Знав навіть, де вхід до печери. Всередину, щоправда, заглядати боявся — там живе дідько.

Решту справи зробили собаки — знайти людину не так складно, якщо маєш нюх німецької вівчарки.

Хлопці живими не здались — «Слава Україні» та постріл у скроню — легший шлях до Бога, ніж катівня НКВС.

Вже вкотре солдатам довелося тягти трупи і складати попід муром, щоб упізнавали родичі. А хто зголоситься або просто заплаче — того до тюрми та на заслання, як члена сім’ї ворога народу. Ця схема працювала справно, от тільки начальство буде незадоволене — покійники не говорять! А цього Ореста за його невгамовність розшукували вже давно. І от вам — труп. А начальство хоче живих і балакучих, їм покійники ні до чого.

Втім, розкрити цей підпільний госпіталь — теж удача. Зразу видно, їх тут лікували — бинти, якась мазь... Етикетка — виготовлено в аптеці Перебенди. Тепер з’ясувати, за чиїм рецептом — і справа скінчена, винуватців знайдено, їхню причетність доведено.

Та якщо лікували — хтось мусить прийти. І на нього треба зачекати.

Солдати з вигодами влаштувалися у «вітальні» Щастигори. І чекали...

Роман ішов знайомою стежкою через виноградник і ліс, особливо не ховаючись, він знав цю місцевість як свої п’ять пальців. От він, вхід до печери. Чомусь сьогодні тут щось не так, відсунутий камінь-поріг. Повстанці завжди ставили його на місце. Хіба несли важкопораненого і забули або не змогли... Але варто бути обережним... Роман запалив свічку і рушив до печери, яку міг знайти і натемно, із зав’язаними очима. От уже останній коридор, от уже близько... От уже чути чиюсь розмову... Невже хлопці заговорили по-чужинському? Не наша, не наша мова!

Засідка! Аж похололо поза плечима... Тікати... Дмухнув на свічку. Та пізно. Почули, побачили відсвіт полум’я у темряві!

— Рєбьята! Ідьот кто-то!

Роман кинувся в сусідній коридор лабіринту — довгий, із безліччю бокових ходів, яких він до пуття і сам не знав. Та мусив плутати сліди, мусив рятуватися!

Солдати стріляли на звук його кроків. Ліхтарики, потужні, трофейні німецькі, зловили його постать вже за кілька метрів до рятівного повороту. Постріл! Не встиг... Біль пронизав ногу — влучили... Роман не застогнав, перехопив рану долонею, щоб не лишати слідів крові... Нога слухалася погано. Хоч би кістки не зачепили, бо тоді зовсім біда! Кусаючи губу, щоб не стогнати від болю, докульгав до входу в розгалуження. Тут вони його не шукатимуть, побояться. Цих ходів не знає до пуття ніхто, навіть сам Роман. Упав в якомусь із відгалужень лабіринту, не маючи сили підвестися. Солдати гукали зовсім поруч:

— Он не мог далеко уйті, он где-то здесь!

— Да ну тебя, сам іщі, ещьо заблудімся, тваю мать!

— Нічево, сейчас пашльом за сабакой — найдьотся как міленькій!

Вони раділи, що спіймали, нарешті хоч когось живого і матимуть що доповісти начальству, яке лютує і чихвостить в хвіст і гриву за кожного покійника. Обговорювали, що отримають, мабуть, відпустку за упійманого «бандьору», що поїдуть додому, до мами. А Роман відчував, як ллється кров, і боявся поворухнутися, щоб не виявити себе, лиш затискав рану долонею.

«Отут мені й смерть! — прийшла думка. — Як побиватиметься тато, коли дізнається, що сам послав сина сюди, у засідку...»

Хоч би вони пішли звідси, хоч би на кілька хвилин відійшли, щоб він міг дістати із торби бинти, перев’язати рану, бо ще година — і в його жилах зовсім не залишиться крові.

Солдатам, мабуть, набридло тинятися у темряві, та й страшно.

— У меня фонарь вот-вот погаснет, пашлі назад, нікуда он не денется, бандьора хренов, виход адін!

Вони ще трохи постояли, посвітили, пульнули кудись наосліп для самозаспокоєння, і пішли назад, до печери. Двоє побігли до міста за підкріпленням із собаками, інших двоє залишилися вартувати.

«Ну, от і все. Тут і загину», — подумав Роман і навіть завагався — перев’язувати ногу чи не треба? Може, краще спокійно померти собі тут від втрати крові, кажуть, це легка смерть, ніж за години дві почути собачий гавкіт за плечима і потім конати в тюрмі від голоду, зазнаючи мордувань, які не мало б сили витерпіти й каміння.