Леся Романчук - Лицарі любові і надії

Але молодість та інстинкт до життя таки змусили дістати бинти, перев’язати ногу, зупинивши кров. Спробував підвестися. Якщо спертися на стіну, можна ступити кілька кроків. Та який в тому сенс? Вихід з лабіринту один, через печеру. Собаки вчують його, неодмінно вчують запах свіжої крові. І він, його слід, приведе енкаведистів до рідної хати.

Навіть померти тут, у цьому лабіринті — це все одно вирок для всієї родини. Слідчі не будуть довго розбиратися — винен батько Смереканич у тому, що син приніс їжу та ліки пораненим повстанцям, чи ні. Ім доказів не треба — досить самої підозри. А це вже доказ — якщо син носить ліки, то призначає їх батько. Навіть мертвий — він повезе в заслання і тата, і маму, і тітку — родину ворога народу. Саме це — уявити маму, цьоцю Стефцю в тюрмі, на муках, у катівні — змусило звестися на ноги. Тікати негайно! Шукати вихід!

Адже є ще один шлях — на інший бік Щастигори, правда, вузькі та небезпечні ходи, та ще й повз Чортів колодязь, та навіть звичайний чорт зараз не такий страшний, як ці червоні. Якби ж так не крутилася голова, якби ж можна було наступити на ногу, не зчиняючи такого шуму, який відлунював, здавалося, аж до Львова. Вони ж почують!

А «вони» полягали собі спати — куди він подінеться, цей бандерівець, скоро повернуться хлопці з собаками, і вівчарки винюхають його миттю. Та ще й виведуть їх із цього чортового місця, куди потрапити легко, а от вибратися... І так ледве знайшли шлях до цієї печери...

Роман навіть насмілився засвітити свічку — добре, що мав їх досить, ніс повстанцям. Упізнав знайомі стіни — йому туди, праворуч... Нога майже не слухалася. Але туга пов’язка допомагала — спинила кров і трохи зменшила біль. Голова йшла обертом. Навіть не вірилося, що годину тому він біг собі сюди вільно, мало не стрибаючи, мов молодий олень. І головне — куля... Він знав — якщо не вийняти кулю, то через кілька днів його чекає запалення, можливо, зараження крові, можливо, гангрена... Сам він кулю вийняти не зможе, глибоко...

Але зараз ішлося про інше — утекти! Знайти дорогу! Знайти отой Чортів колодязь, а від нього вже легше, від нього хід униз і майже прямий.

Він не знав, скільки довелося блукати — годину чи добу. Наближення зали із Чортовим колодязем вгадав за зміною температури — там завжди було тепло і світло, гріло Чортове око. Світло ішло з-під землі. Кажуть, якщо зазирнути в колодязь — станеш щасливим на все життя. У цю байку багато хто вірив. Хлопчиська приходили сюди і годинами чекали усмішки чорта. Але чортом його тут ніхто не називав — шанували. Казали — господар. І приходили тільки відчайдухи і ті, кому надто вже кортіло. І хто міг знайти дорогу. Не кожному вона відкривалася. Інколи навіть досвідчені провідники губили шлях, ними «крутило». Отакий «закручений» не міг знайти виходу з лабіринту, блукав, блукав... Такі випадки бували, і мами якнайсуворіше забороняли хлопчакам навіть наближатися до печер Щастигори. Та не всіх це зупиняло.

Роман зараз навіть радів, що не послухався мами і таки знав цей заплутаний шлях до серця лабіринту. В око чортові не зазирав, але шлях вивідав. От він, Чортів колодязь... Ще трохи, ще трохи...

Та на це «трохи» вже забракло сили. Мабуть, якусь велику судину перебила енкаведистська куля, забагато втратив крові. В очах потемніло...

Вже на останньому спалаху свідомості він побачив...

Це, мабуть, було чудо. Це, мабуть, ввижалося йому у гарячковому мареві... Бо цього не могло бути.

В одному з ходів, який вважався тупим, закритим величезною каменюкою, з’явилася жіноча постать. Розплетене чорне волосся плащем накривало плечі аж до пояса. Майже прозора червона сорочка здавалася язиком вогню, що вихопився із Чортового колодязя й охопив виточену, немов мармурова статуя, фігуру. Те, що вона несла в руках, також здавалося живим і вогненним. Та обличчя, біле, досконалої краси, з такого ж білосніжного мармуру різьблене, належало земній жінці.

— Пані Аріадно... — прошепотів Роман, непритомніючи.

Він не бачив, що відбувалося далі. Коли прийшов до тями,

відчув, як жіночі руки, занадто сильні, як на таку граційну й тендітну фігурку, тягли, майже несли його, зваливши на плече.

А десь далеко гавкали собаки. Кожна хвилина наближала цей гавкіт.

Не втік. Не зміг... Шкода стало своїх зусиль. Якби знав, що цим скінчиться, то краще лежав би там, у закапелку... Що їм важило знайти людину за запахом у цьому хай темному, але такому зрозумілому собачому носові місці!

— Пані Аріадно, тікайте, лишіть мене... Ще й ви загинете...