Леся Романчук - Лицарі любові і надії

Чому він так рвався на волю з надійного прихистку? Що гнало його на поверхню з підземної кімнати в будинку на Панській вулиці? Мав тут усе — досить їжі, ліків, турботи, навіть свіжого повітря! Чого хотів — волі? Ото її й отримав...

Після того як забрали батька, в хаті зробили обшук. Не знайшли нічого, що вказувало б на зв’язок із повстанцями, та хіба вони потребували доказів? Слово «доказ» — із тієї ж сфери, що слово «закон», а закон — це «адвокат», а в червоній юриспруденції знали тільки слова — прокурор, слідчий, трійка, вирок, стаття...

Після арешту лікарів, що мешкали на Панській вулиці, заходили й до пані Аріадни. Орест у своїй підземній кімнаті навіть не почув нічого — розповіла Анарда.

Чому не знайшли схованки? Якими чарами відвела від нього і від себе біду Аріадна? Чому енкаведисти заходили до її будинку ніяковіючи, з усмішками та вибаченнями, наче з примусу? Чому виходили, виказуючи виглядом певність — ми так і знали, що нічого не знайдемо, але ж наказ перевірити усі будинки...

Уночі забіг до мами. Сльози щастя — живий, живий!, тривоги — а що ж воно з тобою буде далі, сину?, розпачу — татка забрали нелюди, нашого татка!

Не відмовлявся цього разу від шматка сала, не копилив носа, не коверзував — скінчилося дитинство, скінчилося дитяче — не їм, не хочу, не буду.

Дорогою до Крем’янця чомусь не питав себе — а навіщо я туди їду? Знав, з Прикарпатська треба тікати, якщо взяли батька — прийдуть невдовзі й за сином. Гнала ще й студентська логіка та дисципліна — іспити, сесія. Іспити саме починалися, червень. У гуртожитку зустрів запитальні погляди — де був, чому пропустив заняття. Водночас запитував сам — а де Степан Стадник? І ніхто не відповів. Лише вночі, тихо під подушкою Влодко Чубатий повідомив — забрали Стефка. А ще — забрали Івана Гнатюка. А ще...

Наступного дня взяли з Влодком зошити-конспекти, одного старого підручника на двох — і за такий дякували, бо інших не було, і подалися на гору, до мальовничих руїн замку королеви Вони — вчитися, готуватися до іспитів. Отам і розповів Роман Влодкові про все, що трапилося з ним на Щастигорі, про повстанця Ореста, про печеру, про своє поранення, і як переховувався у пані Аріадни. Володимир зрозумів, йому не довелося пояснювати, чому відмовився сидіти, мов щур у норі, в безпечній оселі пані Аріадни.

— Орест — справжній герой! Пострілялися, не далися живими в руки ворогові! А я буду ховатися? Доки? Сам бачиш, Влодзю, яка їх сила-силенна, отих червоних, але ж і нас багато!

Мусимо боротися, мусимо змагати! Як заповідає «Декалог»? «Помсти великих лицарів!» Орест був справжнім лицарем України, я... ми мусимо мститися за нього, щоб справа героїв не занепала!

— А твій батько? — обережно спитав Володимир, щоб не повертати зайвий раз ножа в рані.

— Мій батько допомагав повстанцям, лікував, оперував. Він лікар, це — його обов’язок, він не може робити різниці між людьми через їхні політичні переконання! Вони мусять його відпустити! — палко переконував друга чи самого себе Роман.

— Мусять! Мусять... Вони багато чого мусять, але ж нічого не роблять. А як нога, болить? — якась ніби заздрість почулася у голосі — адже друг побував у бою, пролив кров за волю України.

— Та вже не дуже.

Роман десь у глибині душі пишався бойовою раною. Не кожен хлопець його віку мав на тілі слід від совіцької кулі! Усвідомлював інше — те, що він накульгує, навіть нехай зовсім трохи, може бачити кожен. І легко запитати. Легко отримати пояснення. Легко не повірити, що вивихнув ногу просто здираючись крутою вулицею рідного Прикарпатська. І перший-ліпший лікар легко виявить слід від свіжого кульового поранення.

Яким дивом Романові вдалося скласти іспити й закінчити другий курс, він сам дивувався. Здавалося, ніби деякі викладачі передчували його долю, або знали щось, або хотіли допомогти синові заарештованого колеги. Згадував, як найсуворіша викладачка анатомії, яка прискіпувалася до кожного слова упродовж навчального року, на іспиті ледь сама не підказувала студентові, який невідь-де вештався цілий місяць перед самою сесією, та й усіх своїх знань продемонструвати так і не зміг. Іншим разом вона б його вишпетила на всі заставки, а тут... Як допоміг йому потім, у зоні, цей папірець — довідка про те, що він закінчив два курси фельдшерсько-акушерської школи. Папірець практично врятував йому життя.

За ним прийшли, коли Роман саме спаковував речі, готуючись на канікули додому. Веселий лейтенант навіть підморгнув: