Леся Романчук - Лицарі любові і надії

Ми, українці, перейшли такі трагедії й поразки, що і не снилися нинішнім «стабілізаторам-порядкувальникам». Ці трагедії й поразки зламали одних і зігнули інших — і то так, що в поколіннях раз-по-раз виринають особини з догідливо скарлюченими хребтами. Але вони загартували міць і нескореність духу, вдихнули вогонь свободи й волю до перемог у синів і доньок Нації, що про них сказав Вінграновський: «Ми тут. Ми є. Ми — всі. Ми — гурт. Єднаймося! Ми той є ґрунт подій майбутніх, вирішальних».

Минають влади і владці, загарбники і запроданці. Минають осені й весни, зводяться і падають мури, постають і зникають пам’ятники. І тільки той народ переживе, виживе і житиме, який не втрачає свою Пам’ять. Саме тому нинішні винищувачі, як і всі попередні, розраховують на безпам’яття — національне і власне кожної людини.

Роман Лесі Романчук, та й усі інші її твори — віршовані чи прозові — це, власне, одна тривала і затята спроба додати сил нації й кожній українській людині, зберегти свою Пам’ять, виплекати її й передати нащадкам. «Лицарі любові і надії» — це і є ота туга нить, яку снували наші пращури з любові, надії й пам’яті.

Тут, у цьому романі, є мої тато й мама. Тут є я — ще до народження учасниця борні за волю, і мене табірні сніги сибірського

Тайшету — краю мого народження, за висловом геніального барда Олександра Смика, «заговорили усе життя спокутувать борги». Тут є добрі й недобрі люди, як і завше в житті. Тут є багато України. І є тут надпотужна енергетика Любові, яка тримає нас усіх у полі моральності, відваги, честі, волелюбства, властивих одвіку українському лицарству.

«Лицарі.» Лесі Романчук постали, смію стверджувати, ще й тому, що сама вона є однією з того Лицарства, яке за всіх часів і халеп уперто вертає Україну з манівців і загумінків — додому, до себе, до нас.

Олена Бондаренко,

дочка Ференца Варконі та Ольги Лядської-Бондаренко,

народний депутат України,

член Національної спілки письменників України

...Глянь, всі ми закуті в залізо борці

Або посивілі в науках ченці,

Ми — лицарі свого народу.

За нами спокійно жили орачі,

Бо ми боронили і вдень, і вночі

Плоху гречкосійську породу.

Леся Українка

Цей будинок на Панській вулиці належав їхній сім’ї завжди.

Завжди... Що воно значить — завжди?

Тепер, коли голова сива, вже й непросто розмірковувати про «завжди»... Мабуть, «завжди» значить, що ніхто не пригадує іншого. А він, Роман Смереканич, стоїть тепер крайнім у ланцюгу поколінь, він — найстарший у роду. Він — жива історія. Він із тих, хто пригадує, як було «до війни». Тоді не запитували — а до якої війни? Війна була одна.

Будинок на Панській вулиці. Родинне гніздо Смереканичів.

Його збудував десь у середині позаминулого століття дід Романа Тарасовича, доктор Смереканич. Дивно називати дев’ятнадцяте століття позаминулим, але воно вже — поза... А сполучення доктор Смереканич — традиційно залишилося. Доктор Тарас Смереканич. Доктор Роман Смереканич. Доктор Орест Смереканич. Орест продовжує сімейну традицію, за комуністів сказали б — лікарську династію.

Свою причетність до династії Роман Тарасович відчував з дитинства. Пам’ятав іще діда і вервечку хворих під його кабінетом у часи, які потім стали називати «за Польщі». Потім діда змінив батько. А Роман пішов звичайним для хлопця із доброї галицької родини шляхом — до гімназії, а далі мав би бути медичний факультет університету — Краківського чи Віденського, який закінчував батько. Та гімназійну ідилію, всю оцю «греку з латиною», порушив спершу тридцять дев’ятий, а потім ущент розбив сорок перший.

У тридцять дев’ятому Панська вулиця спершу майже спорожніла. А потім заселилася людьми, які не знали слів «прошу» і «перепрошую», а послуговувалися «здрасьте» і «давай-давай!». У сорок першому ці люди зникли.

Війна обійшла Прикарпатськ стороною. Боїв за місто не вели ані радянські війська, ані німецькі, відступаючи. Тут нічого було обороняти, особливої стратегічної цінності місто не являло. Навіть залізниця була не вузловою станцією, а лише однією з багатьох. Німці використовували Прикарпатськ як курорт для своїх офіцерів, як місце відпочинку та реабілітації поранених. їх вабили озера — і Кругле — по цей бік гори, і особливо — Щастиозеро, особливе, з гарячою водою, збагаченою содою та іншими мінералами, яке не замерзало й найлютішої зими. Проте користуватися ним в оздоровчих цілях перешкоджали величезні зграї фламінго — галасливі, метушливі, хоч і невимовно гарні. Перестріляти цих рожевих птахів не піднялася рука навіть у фашистів. Вони їздили туди, брали ванни у спеціально відведеному місці, фотографувалися на тлі птахів і мріяли про те, що колись збудують тут вілли і відпочиватимуть усією родиною.