Леся Романчук - Лицарі любові і надії

Там, у нелюдських умовах комуністичних катівень і таборів, наче квіти на мурі, проростали любов і ніжність, прагнення свободи і справедливості, жертовність і відданість священним ідеалам.

І от — по роках і роках — над цими похмурими мурами, над білим небом Джезказгану, над отим лихим переступним часом — з Промислу Божого! — злетіло чисте слово Лесі Романчук, і назвалося — «Лицарі любові і надії».

«Допоки одного дня» — так називається повість угорського лікаря Ференца Варконі (Лебера) про повстання в’язнів Кен-гіру, яке тривало з 15 травня до 27 червня 1954 р.

Ференц Варконі провів у сталінських таборах десять років (1945-1955) і брав безпосередню участь у кенгірських подіях. Його книга — не лише про повстання. Це книга про те, як можна у нелюдських умовах лишитися людиною й повстати проти нелюдськості. Це книга про співчуття і співпереживання, про кохання і розлуку, про смерть і життя, яке вивищується над смертю, і про людей, які заради життя «смертю смерть подолали».

У тому апокаліптичному світі, на руїнах людських доль, проти смерті й забуття постало кохання Ференца і Ольги, які були разом лише 40 днів, коли тривало повстання.

Це — мої батьки.

Впродовж багатьох днів, місяців і років пошуку слідів мого батька я не мала жодного успіху. Втрачала надію, не полишало відчуття, наче з мого серця вирвали шматок, який ніколи не приросте. Аж поки — одного дня! — Інтернет наче сам собою викинув посилання, і воно показало стежинку.

Ця стежинка привела мене до людей, які знали мого батька — подружжя Білоцерківських, Вадима, відомого російського дисидента, сподвижника Андрія Сахарова, та його дружини Аніти.

Одного дня ці прекрасні люди знайшли спогади мого батька про Кенгір і надіслали мені. Ще вони — одного дня — знайшли місце, де він був похований.

На їхнє запрошення я побувала у Місті Мого Батька. Я пройшла вулицею, якою багато років ходив мій батько, побачила вікна його оселі й торкнулася клямки на дверях, яка, можливо, досі зберігає тепло його руки. Я пройшла цвинтарем, де панує світла, безхмарна печаль, і схилилася до могили, де знайшов спокій мій тато. Пізніше його тлінні рештки перевезли з цього місця, але тут, напевне, донині витає його дух.

Я прийшла туди, де він багато років працював, і побачила краєвид, який він спостерігав щодня, сидячи за своїм робочим столом і готуючи чергову передачу для Радіо Вільна Європа. У дворі зірвала маленьку фіалку і поклала до записника — фіалку, улюблену квітку моєї мами.

Першу згадку про Кенгір пов’язують з романом Олександра Солженіцина «Архипелаг ГУЛАГ». Насправді пан Солженіцин ніколи не був у Кенгірі. За свідченнями учасників та очевидців, частина роману, в якій ідеться про Кенгірське повстання, рясніє неточностями і далекими від об’єктивності тлумаченнями.

Повість «Допоки одного дня» — значно достовірніша за фактажем, але й вона народилась унаслідок сприйняття та осмислення подій однією людиною — старшим барака, лікарем Варконі.

«Лицарі любові і надії» Лесі Романчук, на моє переконання, — синтез достовірності, ба навіть документальності й художньої вивершеності, підсумок тривалих пошуків, розмислів і правдивих співпереживань письменниці, очевидців, учасників подій та їхніх нащадків. Достеменно: пані Леся направду прожила, пропустила крізь себе, як струм високої напруги, ті трагічні часи й ті неповторні долі, і вони лишили невигойні рани в її чуйному серці.

Шедеври на кшталт «Лицарів.» народжуються з великої любові. До своєї стражденної рідні й рідної землі. До тисяч і тисяч знайомих і невідомих жінок та чоловіків, які ставали на герць і йшли на смерть із одним безмежно дорогим словом — Україна. До мільйонів випадкових жертв («Лес рубят — щєпкі летят»), які лише там, у пустелях і снігах ГУЛАГу, прозріли і стали до бою з людожерським більшовицьким режимом. До тих, хто спромігся в пустелях і снігах ГУЛАГу кохати і народити нове життя.

Дехто з «прагматиків» зауважить, що вони мали цього не робити — бо куди ж його, те дитятко — у жорстокий світ, де воно вже від народження — зек, вигнанець, чужинець? Але Любов не думає про це. Вона вища за ненависть і жорстокість. І за Смерть, із якою часом іде рука з рукою.

«Лицарі любові і надії» виходять у світ у непросту хвилю нашої історії. Зі Сходу на Захід котиться цунамі комуністичного реваншу. Нові й нові факти цензури, катувань і вбивств людей, руйнація судової системи і посилення репресивної, зневага влади до основних світових цінностей — демократії, прав людини — неспростовно свідчать: Україну спіткав лихий, переступний час цвинтарних «стабільності й порядку». Розрахунок на бліц-кріг — щоб не встигли оговтатись і згуртуватися для відсічі.