Леся Романчук - Лицарі любові і надії

Авторка говорить також про психологію побуту тюремників, які страждали «на самоті зі своїми спогадами, болем, безнадією. На самоті із вічністю неволі». Далі пише вона: «Тюрма перемелювала у своєму череві дуже різних людей — колишніх партпрацівників, що занадто фанатично служили Сталіну, військових, колишніх чекістів, на зразок Судоплатова, винних і невинних, віруючих і безбожників, радянських підданих та людей із інших країн та країв, які просто фактом свого існування загрожували владі, тут усі були рівні перед безумом свавілля — вищі церковні ієрархи та прості селяни, колишні міністри, генерали та куховарки, тюрма не лічила географії та історії — всі порівну ділили баланду, всім однаково світили лампочки під стелею, всіх однаково обігрівав лютим холодом карцер за провину чи без».

Особливий біль душі викликають страждання жінок, їхні пекельні муки. їм у тюрмах — утричі гірше. Вони страждали за любов і вірність, незламність та відданість ідеї. Вони — героїні духу та непримиренності із силами зла та духами темряви. У тюремному режимі жінка була ніким у порівнянні навіть з твариною — сторожовим собакою чи кобилою в шахті, яку годували належним чином, до якої ставилися з ніжністю.

Життя і смерть — дві сестри, які не розлучаються. Боротьба за життя і долання фізичної смерті — це хресна дорога, яку пройшли тисячі синів та дочок українського народу. Багато із них принесли своє земне життя у жертву за віру в Бога, за свій народ, за любов до всього, що своє, рідне. Жертвували життям за ідею, свободу та добро свого народу та гідність людини.

Ці фундаментальні питання про життя і смерть, про духовні цінності, про добро і зло, про любов до свого, стають актуальними сьогодні в Україні. Саме сьогодні, — коли немає таборів, політичних в’язнів, коли торжествує практичний матеріалізм, коли люди все більше й більше стають в’язнями безідейності, невільниками пристрастей та рупорами нечестивості й нахабної та безличної брехні — потрібно таких людей, які б в умовах споживацтва були лицарями любові, надії та непохитними свідками віри у Господа нашого Ісуса Христа, який своєю смертю подолав смерть, і своїм Воскресінням дарував нам життя вічне.

Хочеться побажати нам усім, щоб цей роман, написаний серцем і душею, воскресив у серцях читачів духа істинної, жертовної любові до Бога і ближнього. Щоб молоді хлопці та дівчата вчилися від своїх попередників, як любити свій народ, яким чином відстоювати його права, як боротися за свою гідність та краще майбутнє України.

Ієромонах Ігор Гарасим ЧСВВ

Варшава

У цій історії безліч речей, які не піддаються простому поясненню. Людина невіруюча назвала б це дивовижними збігами, віруюча — Промислом Божим.

Я виросла під зіркою мого батька. Заледве не з перших днів самоусвідомлення знала, що мій батько — найкращий у цілому світі. І що я — зовні, вдачею — подібна до нього.

Я росла в селі з гарною назвою Горіхове (це потім горіхи вирубали, а село перейменували на «посьолок Совєтскій»). Довкола було все гарне — люди, квіти, трави, дерева, птаство, худібка. Тільки я була якась не така. Бо чого ж то бабця хапали мене в оберемок і хутчій — до хати, щойно на вулиці вигулькував дядько на прізвище Мішин?

Дядько Мішин, подейкували, служив колись «в органах», потім спився, й так-о п’яний вештався селом, усіх зачіпаючи й ма-тюжачись чорно. А з ним ніхто не хотів зв’язуватися — про всяк випадок: раптом у нього й досі є «зв’язі»?

Одного разу я таки втрапила йому на очі. Поки бабця добігла, я вже почула геть не зрозуміле, бо в нас у хаті зроду брудного слова не чула: «Ах ти виблядок, тваю мамку танкі недодавілі, так я тебя додавлю!» — і пішов на мене, розчепіривши пальці.

Багато років мені снився отой дядько Мішин — без знаття, лише зі страху.

По роках і роках дізналася, що і про «виблядка» (за радянськими мірками ж бо головне — «штампик»у паспорті, а не шлюб перед Богом), і про танки — дядько Мішин мав свою квазірацію.

Років у 15 схопилась якось уночі від несамовитого маминого крику. «Мамусю, що тобі?» — «Танки...», — чужим, диким голосом відказала. Тоді й почула я приголомшливу оповідь, і вона силою любові, віри, болю, страждань перевернула мій дитячий світ. Кенгір увійшов у моє серце і став мною, і я стала ним. Батько з легенди став людською істотою, чоловіком молодим і гарним, і спекотна ніч Джезказгану пойнялася жагучими й ніжними шепотами, а Любов і Смерть постали рука з рукою, наче сестри.