Джордж Мартин: Заплотний лицар

Описані в повісті події сталися приблизно за дев’яносто років до початку «Гри престолів».

Могила у грунті, розім’яклому під весняним дощем, копалася легко. Дунк вибрав для неї моріжок на західному схилі невисокого пагорба — старий-бо полюбляв дивитися, як сідає сонце.

— Іще день прожили-перебули, — зітхав, бува, покійний, — а що наступний принесе, того ніхто в світі не відає. Хіба не так, Дунку?

Так і жили собі, не відаючи, доки наступний день не приніс дощ і не вимочив їх до кісток. За ним другий день подарував вологий рвучкий вітер, третій — пронизливий холод, а на четвертий день старий так заслаб, що не подужав і сісти верхи. А тоді хутко змарнів і помер, хоч оце ж тільки днями виспівував на весь голос у дорозі стару пісню про красну дівку з Мартинова, замінивши задля нагоди Мартинів на Ясенбрід.

— В Ясенброді дівка красна, станом тонка, оком ясна, гей та гоп, гей та гоп, — пришелепкувато повторював до себе Дунк, риючи могилу.

Заглибивши яму, як належить, він притяг до неї на руках тіло старого. Маленький худий чоловічок без кольчуги, шолома та паса з мечем важив не більше за мішок з листям. А дебелий, трохи вайлуватий Дунк витягся уже в доброго сажня заввишки, хоча віку мав лише шістнадцять чи сімнадцять років (певніше ніхто не знав), і на широкому міцному кістяку щойно почало наростати м'ясо. Старий часто хвалив його силу — на хвалу був щедрий, бо на інше не мав статків.

Дунк поклав старого на дно могили і мовчки постояв над ним. Вологе повітря обіцяло новий дощ. Хлопець знав, що мусить засипати могилу, поки з неба знову не линула вода, та ніяк не зважувався кинути грязюку на втомлене обличчя старого. «От якби септон проказав над ним якоїсь молитви… але септона немає. В старого є тільки я.» Старий лицар навчив Дунка усього, що знав про бій мечем, щитом і списом, але не вмів навчити красних слів та хитромудрих літер.

— Я б лишив вам меча, та він же струхне у землі, — нарешті мовив Дунк, наче перепрошуючи. — Та й ви, мабуть, з божої ласки скоро матимете нового. Шкода, мосьпане, що ви померли.

Він замовк і не знав, що казати далі, бо не пам’ятав до пуття жодної молитви — старий за життя не надто ревно молився. Та зрештою спромігся на кілька слів.

— Ви були справжнім лицарем. Ніколи не били мене без вини. От хіба що того разу в Дівоставі. Пиріг удовиці з’їв не я, а хлопчик-служка при заїзді. Я ж вам казав, а ви не слухали. Та то пусте. Хай вас боги до себе приберуть, пане.

Він пхнув до ями ногою трохи землі, а тоді почав загрібати її навалом, не дивлячись на тіло на дні. «Він таки прожив довге життя», подумав Дунк. Більше як п’ятдесят років, мало не шістдесят. Чи багато людей доживають до його віку? А старий лицар ще встиг і нову весну побачити.

Коли Дунк годував коней, сонце вже сідало. Коней було три: його власний мерин із запалою спиною, подорожня кобилка старого та Грім — лицарський бойовий огир, на якого сідали тільки задля герцю чи битви. Великий брунатний кінь не мав уже тієї сили й хуткості, як замолоду, але ще басував, виблискував очима, вишкіряв зуби і коштував дорожче за решту Дункових статків. Якби продати Грома, старого Каштана, сідла й вуздечки, то срібла вистачило б аж…

Дунк скривився. Він знав тільки життя заплотного лицаря, що їздить між замками та обійстями, служить тому панові чи цьому князеві, б’ється за них у битвах, їсть з їхнього столу, а як скінчиться війна, то знов рушає світом шукати долі. Траплялися ще й такі нагоди себе показати, як турніри, але рідше, ніж панські чвари. Як зима була голодна, то заплотні лицарі охоче вдавалися до розбою, але Дунків хазяїн ніколи себе тим не ганьбив.

«Аби ж то знайти собі заплотного лицаря, що потребує зброєносця. Ходив би за конями, налощував кольчугу… звична справа», подумав Дунк. «Чи податися до якогось міста? В Ланіспорті чи Король-Березі можна винайнятися до міської варти. Або ж…»

Він звалив речі старого під дубом. Полотняний гаман містив три срібні олені, дев’ятнадцять мідяків та уламок граната. Але, як і в кожного заплотного лицаря, найзначніший його статок складали коні та узброєння. Дункові у спадок дістався кольчужний риштунок, з якого він безліч разів обдирав іржу. Залізний шоломець з широкою носовою стрілкою, зім’ятий на лівій скроні. Пас для меча з потрісканої шкіри, меч-півторак у піхвах зі шкіри та дерева. Кинджал, бритва, гострильний камінь. Поножі, ринграф, ясеновий бойовий спис вісім ступнів завдовжки з грізним сталевим вістрям. Нарешті, дубовий щит з побитою сталевою облямівкою і гербовим знаком пана Арлана, лицаря з Грошодубу: крилатим келихом, срібним на бурому.