Джордж Мартин - Заплотний лицар

— За два срібняки купите один день. Опісля продам товар наступному, хто спитається.

Дунк вийняв два олені з гаманця і поклав у мозолисту долоню зброяра.

— Матимете все без обману. Я ж-бо перемагати приїхав.

— Отакої? — Баш-Булат вкусив одну з монет. — А нащо всі оті достойники на поле припхалися? Аби за вас гукати-бадьорити?

Коли Дунк вирушив назад до свого в’яза, місяць стояв уже високо. Позаду нього Ясенбродська лука сяяла вогнями смолоскипів. Над травою пливли співи та сміх, та його не тішили. Гроші на обладунок могли знайтися тільки одним способом. А як раптом зазнаєш поразки, тоді що?

— Одна перемога, більше не треба, — пробурмотів він уголос. — Хіба я забагато прошу?

Втім, старий лицар і того не хотів з певної пори. Він жодного разу не бився на турнірному герці, відколи його зсадив з коня принц Дракон-Каменя. А сталося це багато років тому на турнірі біля замку Штормолам.

— Не кожен може похвалитися, що зламав сім списів супроти найславетнішого воїна Семицарства, — казав старий. — Краще, ніж того разу, я вже ніколи не битимуся, то навіщо мучитися?

Дунк підозрював, що на заваді панові Арлану стала старість, а не принц Дракон-Каменя, та не смів висловити підозру вголос. Старий мав свою гідність і зберігав її до останнього подиху. «Я швидкий та міцний, старий завжди казав. Мені до снаги те, на що він уже й не сподівався. А чому б ні?», уперто повторював собі Дунк.

Він пробирався трав’янистою галявинкою і подумки зважував своє майбутнє щастя на герцях, коли зненацька побачив крізь кущі миготіння багаття. Що за нова біда? Недовго думаючи, Дунк вихопив меча і ринув навмання крізь високу траву.

Він увірвався був до свого табору з ревом та лайкою, але спинився, забачивши хлопця біля вогню.

— Ти! — вигукнув він, опускаючи меча. — Що ти тут робиш?

— Рибу смажу, — відповів лисий малий. — Хочте?

— Я питаю, як ти сюди втрапив? Коня вкрав, чи що?

— Під’їхав на задку воза. Якийсь чоловік віз ягнят до замку, до столу пана господаря ясенбродського.

— Гаразд, то піди подивись, чи він ще не поїхав. Або ж знайди собі іншого воза. Байдуже, аби забрався геть.

— Не проганяйте мене, — вперто проказав хлопчина. — Мені та корчма вже в печінках сидить.

— Я не терпітиму твого нахабства, — попередив Дунк. — От кину тебе через коня просто зараз та відвезу додому.

— Та ж до Король-Берега далекувато, — мовив хлопець. — Турнір пропустите.

До Король-Берега. На хвильку Дунк подумав, що з нього глузують. Але малий не міг знати, що Дунк народився у Король-Березі. Отже, ще одне жебраченя з Блошиного Подолу. Хто насмілиться винуватити його за те, що він схотів звідти вибратися на світ божий?

Дунк відчув себе дурнем, стоячи з мечем у руці над восьмирічним сиротою. І вклав зброю до піхов, зберігаючи похмурий вид — аби малий знав, що лицар всяких дурниць не даруватиме. «Відлупцювати б його як слід», подумав він, але не зміг підняти руку на жалюгідне дрібне хлоп’я. Натомість роззирнувся табором. У справному колі з камінців весело тріщало багаття, коні були вичищені, а одяг звисав з в’яза і сушився над вогнем.

— А оце чого тут?

— Я виправ, — відповів хлопець. — Попорав коней, запалив багаття, спіймав рибу. Поставив би й намет, але не знайшов.

— Онде мій намет. — Дунк махнув рукою над головою, показуючи на гілля високого в’язу, що нависало шатром.

— Це дерево, — відповів хлопчик, не вражений побаченим.

— Справжній лицар не потребує іншого намету. Краще спати під зірками, аніж нюхати кіптяву в наметі.

— А якщо дощ?

— Дерево закриє від дощу.

— Дерева пропускають воду.

Дунк засміявся.

— Справді, пропускають. Гаразд… правду кажучи, в мене бракує грошей на намет чи шатро. А ти краще перегорни рибу, бо знизу спалиш, а згори лишиш сирою. Не буде з тебе доброго кухарчука.

— Був би. Якби я схотів, — відповів хлопець, але рибу перегорнув.

— Де твоє волосся? — запитав його Дунк.

— Маестри зголили. — Раптом усвідомивши, малий натяг каптура темно-бурого кобеняка на голову.

Дунк чув, що таке роблять, коли лікують від вошей, волосяної шашелі та інших хвороб.

— Ти хворий, абощо?

— Ні, — відповів малий. — А як вас звати?

— Дунк.

Підле створіння зареготало так, наче почуло щось найкумедніше в світі.

— Дунк?! — перепитав малий. — Зацний лицар пан Дунк? Ні, лицарів так не кличуть. Ну хоча б Дункан, абощо?

А чи й справді Дункан? Старий, скільки знав, називав його просто Дунком, а життя до служби в старого він пам’ятав поганенько.