Юрій Дольд-Михайлик - У чорних лицарів

Конвоїр грюкнув дверима, і замок клацнув, мов постріл з пістолета.

Григорій навіть здригнувся. І відразу почуття гострого невдоволення собою пройняло його. Коли зачитали присуд - "розстріляти" - він дав собі слово будь-що не виказати страху, будь-що, бодай зовні, триматися спокійно.

У житті Григорія були обставини, коли він мусив напружувати всі сили, щоб побороти той внутрішній холод, що охоплює людину під час смертельної небезпеки, стискаючи серце, здавлюючи горло. І все-таки цей стан не можна було назвати станом страху. Це була готовність зустріти найгірше.

Ще восени 1941 року, коли він під прибраним ім'ям Генріха фон Гольдрінга перейшов лінію фронту, ця готовність до найгіршого допомогла йому щасливо пройти через усі випробування у ворожому таборі. Він усвідомлював, що смерть може чекати його на кожному кроці, і, проте, без страху йшов на найбільший риск Навіть на допиті в гестапо, в Бонвілі, коли зрозумів - ще мить-друга і треба пускати кулю в лоба! - навіть толі не було страху. Була зібраність і готовність якнайдорожче продати життя. Григорій знав: точиться війна, його послано на найскладніший фронт, де успіх, саме життя залежать від уміння володіти собою.

У глибині душі Григорій пишався тим, що за всі роки війни почуття страху жодного разу не захопило його зненацька, не паралізувало мозку, волі, готовності продовжувати боротьбу.

Звідки ж це почуття з'явилося тепер, коли сталося те, до чого він під час свого перебування в ворожому тилу був психологічно готовий буквально кожної хвилини?

Внутрішня демобілізація? Очевидно, так. По закінченні війни він, наче непосильний тягар, звалив з своїх плечей ту напругу почуттів, якими досі мусив жити, щоб витримати, виконати все, що йому належало виконати, дочекатися перемоги. Йому тоді й на думку не спадало, що в радісній полегкості, яку він враз відчув, таїться небезпека нових випробувань...

Нових? Скажи краще, останніх, або ще точніше: останнього.

Дивно, але й досі не віриться, що це станеться. Тобто розумом він осягнув всю неминучість такого кінця, але всім своїм єством його заперечує. Надто вже несподівано все скоїлось!

Звичайно, несподівано лише для нього. А якщо зважити на логіку подій...

Сумна втіха логічно обґрунтовувати те, що привело тебе до такого безглуздого кінця! А проте саме здатність. підкоряти розумові почуття і сліпі інстинкти визначають людину, надають їй сил гідно триматися до останнього.

От і зникає поступово страх, який щойно тебе охопив. І хоч крає ще серце тужний жаль за всім тим, чого ти не встиг здійснити, але і його можна подолати. Треба подолати. Адже доля до тебе і так дуже довго була надто ласкавою.

У пам'яті спливли слова полковника Титова:

"Ти, хлопче, мабуть, у сорочці народився. Ніхто не вірив, що ти повернешся додому живий і здоровий.. "

Сказано це було просто, як говорять про такі речі солдат з солдатом, але для Григорія ці слова прозвучали, як найвища оцінка його роботі в глибокому ворожому тилу.

І от "народжений у сорочці" - сьогодні в камери смертників. І потрапив він сюди тільки через власну помилку. Ні, не помилку, а помилки. Адже він зробив їх не одну, а кілька…

У подорожі за кордон майже відразу по поверненні на Батьківщину безперечно помилки не було. Навіть полковник Тітов, дізнавшись про мету поїздки, схвалив намір Григорія, хоч і вважав, що задумане ним – справа небезпечна. Та полковник розумів: бувають обставини, коли до водиться нехтувати власною безпекою, бо і сам допомогу другові, який потрапив у біду, вважав найсвятішим обов’язком честі.

Ні, навіть сьогодні, опинившись у камері смертників, Григорій не нарікає на себе за своє рішення допомогти Матіні, не нарікає на Курта, лист якого до всього спричинився.

Як розгублено глянув на нього Курт, коли Григорій, прощаючись, разом з годинником, простягнув йому і вузеньку смужку паперу з адресою свого батька! У бідолахи був просто оселений вигляд. Звичайно, хлопець давно здогадався про антифашистську діяльність свого гауптмана і чим міг йому допомагав, але що гер гауптман навіть не земець… Ні, такого Курт навіть не припускав. Про те це не позначилося, на щирості їхнього прощання, навпаки, зробило його ще більш теплим.

Про незмінну відданість Курта свідчить і його лист, переданий через одного радянського бійця, який втік з полону до гарібальдійців, провоював разом з італійськими патріотами мало не два роки і тепер повернувся на Україну.