Юрій Дольд-Михайлик - У чорних лицарів

У Григорія і зараз стоїть перед очима ті два аркушики паперу, густо списані готичними літерами. Почавши із звичного звернення - "Вельмишановний гер гауптман!", - Курт закреслив слово "гауптман" і не зовсім впевненою рукою написав "камрад", додавши в дужках: "дозвольте вас так назвати, бо я прагну всім своїм життям заслужити на таку честь". Григорій посміхнувся, уявивши, як довго розмірковував Курт над цим зверненням, та посмішка враз зникла з його уст, коли він прочитав дальші рядки. В них Курт повідомляв, що лікаря Матіні, який переїхав був до Рима, оселився на такій-то вулиці, за таким-то номером і вже почав працювати, несподівано віддано до суду як прихильника Муссоліні, прихованого чорносорочечника. Обвинувачення проти Матіні базувалося на тому, що він разом з німецьким офіцером Генріхом фон Гольдрінгом був членом делегації. Від гітлерівського командування для переговорів про обмін заложниками і виказав гестапо одного з гарібальдійців, з якими провадились ці переговори, Віктора Петруччо. Тепер ім’я цього провокатора ы таємного агента гестапо возвеличують як героя, до смерті якого спричинилися Матіні. Цю брехню легко міг би спростувати батько Лідії Ментарочи, командир загону Гарібальдіців, але саме напередодні арешту його було вбито невідомим з-за рогу. Отже у Матіні немає жодного свідка, жодних доказів своєї правоти…

Віктор Петруччо… "дядько Віктор", як назвала його Лідія, ще не знаючи про його зраду… Отой низьколобий мерзотник з надміру широкими кошлатими бровами, що інформував гестапо про кожен крок гарібальдійців. Лише випадково, через Лідію, Григорій допоміг викрити і зробити так, щоб він дістав по заслузі… Підозріла, дуже підозріла історія. Комусь вигідно зганоити справжніх патріотів і підняти на щит тих, хто їх зраджував. Вже процес слідства ще свідчить: Курт пише, що Лідію відмовились викликати свідком, мотивуючи відмову тім, що нею керує бажання помститися за смерть батька… Ясно, Матіні потребує негайної допомоги і подати її може лише він, Григорій.

Це його святий обов’язок, це веління серця.

- І ти певен, що зможеш йому допомогти? – запитав Титов, вислухавши розповідь Григорія про Матіні і прочитавши листа Курта.

- Я не знаю обстановки там зараз. Але мені хочеться вірити в правду. Матіні справжній патріот, а для мене особисто зробив так багато! Було б чорною невдячністю злякатися не відомих ще мені труднощів, лишитися байдужим, коли йдеться про його долю, можливо, й життя. З його м'якою вдачею мрійника й ідеаліста, мало пристосованого до життя, він не зможе сам себе захистити.

- А ти усвідомлюєш, як ти ризикуєш? - запитав Титов.

Григорій добре розумів: його поїздка на північ Італії, а потім до Рима мало скидатиметься на безтурботну туристську мандрівку - і щиро признався в цьому.

- У тому-то й річ...

- І все ж я просив би вашої допомоги, навіть зваживши на риск. Деякий риск, бо обіцяю бути максимально розсудливим і обережним...

Розмова з Титовим того разу затягнулася надовго. Всі можливі ситуації, в які міг потрапити Григорій під час подорожі, обидва всебічно розглянули і зважили, вишукуючи ту або ту лінію поведінки, за тих чи тих умов. Григорій бачив - полковник задоволений з його розсудливості і поступово заспокоюється.

-- Ну, що ж, - погодився він нарешті, - так тому й бути: виїхати допоможу. Коли вже твердо вирішив, допоможу. Тільки пам'ятай: поїздка - твоя особиста справа. Тільки особиста. Війну скінчено, ти вже не розвідник, навіть не військовий. Звичайний турист.

- Зрозуміло...

Свою обіцянку допомогти полковник виконав, та помітно було, що він сам картає себе за свою поступливість.

- От і знов турбуйся за тебе! - вихопилося в нього під час прощання. - Не як за підлеглого, а як за...- не закінчивши, Титов сердито крутнув головою, немов відганяючи від себе не зовсім веселі думки, і міцно потис Григорію руку.- Щастя тобі!

Думка про те, що він не справдив сподівань полковника, пече зараз нестерпним соромом. Ні, краще не згадувати зараз про цей потиск і серйозний погляд стомлених, трохи сумовитих очей. Бо в уяві виникає інше прощання: на пероні вокзалу в Києві.

Бідний батько! Як намагався він приховати свою тривогу, як силкувався триматися весело і спокійно, хоч серцем відчував: той лист, що так стривожив сина, чимось причетний до його раптового від'їзду.

Що думає зараз старенький, одержавши коротеньку синову листівку? Певно, за своєю звичкою, загорнув аркушик у календарі - ту дату, до якої Григорій обіцяв повернутись. Мабуть, довго житиме надією, загортатиме нові й нові аркушики, не знаючи, що для сина не існує вже ні днів, ні ночей...