Юрій Дольд-Михайлик: У чорних лицарів

До свого намету Григорій повертався в задумі... Спритно використав очкастий єзуїт його особисту справу! Та даремно він сподівається, що той, кого він вважає за Гольдрінга, сам підкаже "вихід".

Ясно, йде вербування. Але куди? Для чого? Тепер треба лише чекати. Рішення приймуть вони самі. Хто це "вони"? Григорій здогадувався і знав - найближчими днями вони про себе нагадають, відкриють забрало, за яким ховаються.

Але минув тиждень, а ніхто його не потурбував. І це почало непокоїти. Хоч зовні він нічим цього не виказував, але сам собі мусив признатися - неробство в таборі згубно впливає на нього - він починає нервувати.

Лише на десятий день після розмови з очкастим Григорія знову викликали до комендатури.

Кабінет, де відбувалася попередня розмова, був на другому поверсі, і Григорій заніс було ногу на внутрішні сходинки, але сержант, який його супроводжу зав, попередив:

- Не туди!

Цього разу він повів Григорія довгим коридором і прочинив двері в маленьку, майже порожню кімнату. Все її умеблювання складалося з столика і двох стільців.

- Заждіть, до вас вийдуть! - кинув сержант і зник. Григорій був певен, що за ним стежать через якийсь потайний отвір, і з підкреслено байдужим виглядом запалив сигарету.

Кілька недокурків він устиг покласти в попільничку, а ніхто не йшов, про нього немов забули. Гра на нервах!

Нарешті двері кімнати безшумно відчинились, і на порозі з'явилася постать, яку Григорій найменше чекав тут зустріти. Дрібними кроками кімнату перетинав попик, маленький, худорлявий, з висушеним, немов восковим, обличчям, вкритим мереживом глибоких зморщок... Опущені повіки позбавляли це обличчя найменших ознак життя. Здавалося, рухається мумія, загорнута в довгу чорну рясу. Та ось повіки піднялися, відкрили лагідні чорні очі, і відразу ожили уста, немов віяло, розсунулися зморшки, обличчя мумії стало обличчям живої, хоч і старої людини.

- Сідайте, сину мій! - голос у попика був такий же м'який і лагідний, як і його погляд.

Григорій сів, злегка спершись на стіл, як це зробив і його несподіваний співрозмовник.

- У ваших очах, сину мій, я читаю подив, і тому приходжу до висновку, що вам не так уже часто доводиться мати справу з духовними особами. Адже так?

- Пробачте, панотче! Я не настільки знаю англійську мову, щоб вільно нею розмовляти. Розумію дещо, але все ж не настільки, щоб вільно підтримувати бесіду.

- А я майже не знаю німецької... То що ж нам робити? - попик на якусь мить замислився чи удав, що замислився. Потім в його очах майнули вогники, і лагідна посмішка заграла всіма численними зморшками на щоках, навкруги очей і уст.

- Мені здається, є така мова, за допомогою якої ми швидко порозуміємось! - зовсім вільно, не запинаючись, промовив попик чистою українською мовою, співуче розтягуючи закінчення слів.

- Яволь! - навмисне по-німецькому відповів Григорій.

- Чому ви відповідаєте німецькою мовою?

- Бо вона мені рідна, як німцеві.

- А хіба слово, яке допомагає нам у дитинстві пізнати світ і науку, не стає рідним? Ви ж, як мені відомо, навчались в українській школі?

Для Григорія стало зрозуміло - людина в рясі, як і той очкастий, добре поінформована про його минуле.

- Сподіваюсь, панотче, ви прийшли не для того, щоб виявити моє ставлення до української мови? - в голосі Григорія бриніло нетерпіння.

Попик докірливо похитав головою, але голос його, як і раніше, звучав лагідно і примирливо.

- Ви надто нервові, сину мій!.. Але нам, духовним пастирям, і вручено в руки святий хрест, щоб вносити в збуджені людські душі мир і благодать. Щоб зло у людських серцях поступалося перед...

- А чи не можна ближче до справи, шановний панотче? Я людина військова, звик говорити коротко і ясно. Того ж чекаю і від співрозмовників. До того ж на справах лікування людських душ я розуміюся дуже мало і, признатися, поповнювати свої знання в цій галузі не маю наміру.

Уся ця фраза прозвучала далеко гостріше, ніж того бажав Григорій. І тим несподіванішою була реакція попика. Підійшовши до Григорія і поклавши йому руку на плече, він майже весело промовив:

- Дуже приємно розмовляти з людиною діла. Ви, любий бароне, звільнили мене від потреби, краще сказати, нудного обов'язку марнувати час на вступну промову. У вашому характері, мені здається, поєдналися німецька пунктуальність і американська діловитість. Отже, час - гроші. То не будемо його витрачати марно. Насамперед, хто я? Скромний рядовий священик греко-католицької церкви. Звуть мене отець Фотій. Наш найвищий пастир, його святейшество папа римський, доручив мені, обізнавшись із справою на місці, доповісти йому про стан нашої багатостраждальної пастви, особливо серед переможених. Адже коли страждає людська плоть, але звеселяється душа віруючого, благодать божа стоїть біля врат життя раба свого.