Генрі Хаґґард: Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми

Тут я зупинився. Лілі сказала крижаним тоном:

— Продовжуйте, сер, я вас слухаю.

— Мій друг теуль брав участь в індіанській війні. Як чоловік однієї з принцес, він чесно і хоробро бився на боці індіанців. Нарешті місто, яке він захищав, було підкорене, його єдиний син був убитий, дружина його, принцеса, наклала на себе руки від горя, а сам він потрапив у полон і через деякий час теж помер.

— Сумна розповідь, сер, — промовила Лілі з коротким сміхом, схожим на ридання.

— Дуже сумна, сеньйоро, але вона ще не завершена. Перед смертю мій друг розповів мені дещо зі свого колишнього життя. Він був заручений з однією англійкою…

— Я знаю, продовжуйте!

— Він попрохав мене, коли я повернуся до Європи, знайти його наречену, якщо вона жива, і передати їй його останнє прохання.

— Яке прохання? — прошепотіла Лілі.

— Він просив сказати, що на сконі життя любив її так само сильно, як і в юності, і що він благає простити його за те, що він порушив клятву, яку обоє вони дали під старим буком.

— Сер! — закричала Лілі. — Що ви про це знаєте?

— Тільки те, що мені розповів мій друг, сеньйоро. Мій друг порушив свою клятву за дуже незвичайних обставин, — продовжував я. І ще він просив запитати, чи прощає вона і чи любить його, як і раніше, бо він любив її до самої смерті.

— А який сенс мертвому від мого прощення або зізнання? — запитала Лілі, придивляючись до мене ближче. — Хіба у мертвих є вуха, щоб чути, і очі, щоб бачити?

— Звідки я знаю, сеньйоро? Я тільки виконую доручення.

— А звідки я знаю, що ви справді виконуєте доручення? І взагалі, уся ця розповідь про індіанців і принцес дуже незвичайна. Вона скоріше скидається на ті дивовижні пригоди, які трапляються тільки в романах, а не в нашій буденній дійсності. Чим ви доведете справжність ваших слів? Є у вас такий доказ?

— Так, сеньйоро. Але тут надто темно, і ви не зможете його роздивитися.

— У такому разі ходімо зі мною, в будинку буде світліше. Вона обернулася до воріт і гукнула:

— Джоне! Джо-о-оне!

Їй відповів якийсь старий, і я упізнав голос одного зі слуг мого батька. Лілі щось сказала йому, а потім повела мене садовою доріжкою до парадного входу в будинок. Відчинивши двері своїм ключем, вона зробила мені знак пройти першим. За звичкою, не думаючи ні про що, я завернув до знайомої мені з дитинства вітальні, переступив, не зачепившись, через високий поріг і, діставшись у темряві до великого каміна, зупинився перед ним. Лілі уважно спостерігала за мною. Потім, роздмухавши вугілля, що іще жевріло в каміні, вона запалила маленьку свічку і поставила її на стіл біля вікна. Мені довелося зняти капелюха, але обличчя моє все ще залишалося в тіні.

— А зараз, сер, прошу вас показати ваш доказ.

Я зняв з пальця заповітного персня і подав Лілі. Вона сіла до столу, уважно роздивляючись його при свічці. І, поки вона сиділа так, я побачив, що вона й справді все ще дуже вродлива: час був милосердний до неї, хоча їй виповнилося вже тридцять вісім, і лише обличчя стало сумнішим. Я помітив також, що, хоча вона і прагнула не виказувати своїх почуттів, груди її почали дихати швидше, а рука затремтіла.

— Я вам вірю, — промовила вона нарешті. — Мені знайомий цей перстень, його носила ще моя мати. Багато років тому я дала його як запоруку любові одному хлопцеві. Я обіцяла стати його дружиною. Тепер я не сумніваюся, сер, в тому, що ви мені розповіли. Дякую вам за люб’язність — вам довелося для цього здолати чималий шлях. Так, сумна історія, дуже сумна! Але, прошу мені вибачити, я не можу вас залишити у цьому будинку, — я живу тут сама. Поблизу немає готелів, тому вас відведуть до мого брата, це недалеко. Окрім того, там ви побачите сестру свого покійного товариша, Мері Бозард, яка, безсумнівно, схоче почути розповідь про його дивні пригоди з ваших вуст. Я схилив голову і сказав:

— Спочатку, сеньйоро, я хотів би почути відповідь на останнє прохання мого покійного друга.

— Відповідати мертвим? Це глупство, сер! Гаразд, я відповім. Ми були далеко одне від одного, проте пам’ять про нього я берегла в серці і заради нього залишилася самотньою. Але він своє серце віддав якійсь дикунці, яка стала його дружиною і матір’ю його дітей. Тому я так відповім на прохання вашого покійного друга: я прощаю його, але від клятви, яку дала, відмовляюся відтепер назавжди, окрім того, постараюся забути своє почуття до нього, як це зробив він.

Я не міг говорити — смертельна втома оволоділа мною, утома і гіркота. Я узяв зі столу перстень і, надівши його на палець, пішов до дверей, кинувши останній погляд на жінку. Біля Порога я на мить зупинився, завагавшись, чи не сказати їй, хто я, але тут же вирішив, що коли вона не пробачила мертвого, то навряд чи вона зглянеться над живим.