Генрі Хаґґард - Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми

Помітивши мене, Біллі Мінне став канючити милостиню.

— Тут живе містер Вінґфілд? — запитав я, і серце моє затріпотіло в очікуванні відповіді.

— Містер Вінґфілд, сер? Старий пан помер десь років двадцять тому. Я сам допомагав рити для нього могилу, атож! Там він і лежить поряд із дружиною, яку вбили. Може, вам треба містера Джефрі?

— А він тут? — запитав я.

— Він теж помер… це ж коли? Років дванадцять буде. Спився геть чисто! І містер Томас теж помер, кажуть, потонув десь у морі. Усі вони померли, всі! Ох і зух був цей містер Томас!

І тут Біллі поринув у спогади, зупинити його було неможливо. Я кинув йому монету, пришпорив свого втомленого коня і поскакав вузькою стежкою.

А Лілі? Напевно, теж померла. А якщо й не померла, то, напевне, вийшла за когось заміж, коли почула, що я загинув. Авжеж, таку красуню кожен хотів би запопасти. Не губити ж їй своє життя, оплакуючи любов своєї юності!

Ось і наш старий будинок. Він майже не змінився, тільки плющ розрісся і досягав самого даху. Судячи з диму над димарем і зразкового порядку скрізь, тут таки хтось жив. Ворота були на засуві, а за парканом не видно було ні душі. Насувалася ніч, І слуги, мабуть, теж закінчили поратися.

Я спішився, залишив коня пастися на моріжку, а сам побрів стежиною до церкви, раз-по-раз поглядаючи на пагорб в надії когось зустріти.

“А що, коли серед живих нема нікого? — сушив я голову. — І вона теж померла?”

Я заховав обличчя в долоні і звернувся до небес, що берегли мене всі ці роки, благаючи позбавити останнього гіркого розчарування. Я був розчавлений скорботою і відчував, що більше не в змозі витримати. Якщо Лілі теж для мене втрачена, мені залишається лише одне — померти, бо життя втратило сенс.

Так я молився якийсь час, тремтячи, немов лист на вітрі.

Раптом мені почулося, що наче хтось співає. Ні, я не збожеволів, уже можна було розчути слова сумної пісеньки.

У місячному сяйві я побачив високу, струнку постать у білому. Вона підняла голову, проводжаючи очима тінь кажана, і місячний промінь упав на її обличчя. Це було обличчя моєї втраченої коханої Лілі Бозард. Прекрасне, як і раніше, воно постаріло зовсім трохи, але глибокий смуток наклав на нього свій відбиток. Побачивши її я був такий приголомшений, що ноги мої підломилися, я вчепився в низенький палісадник, а з грудей моїх вирвався глибокий стогін.

Жінка припинила спів і, побачивши незнайомого, обернулася, збираючись іти геть. Проте я не ворухнувся, і цікавість пересилила її страх. Вона підійшла ближче і ніжним голосом, який я так добре знав, запитала:

— Хто це бродить тут так пізно? Це ти, Джоне?

При цих словах колишні побоювання знову прокинулися в мені. Ну, звичайно ж, вона заміжня і чоловіка її звуть Джон! Я знайшов її тільки для того, щоб утратити остаточно.

І тут мені спало на думку не відкривати свого імені, поки не дізнаюся правди. Я зробив крок наперед, залишаючись у тіні високих кущів, низько вклонився, як іспанський гранд. Після цього я заговорив ламаною англійською з іспанським акцентом.

— Сеньйоро! — сказав. — Я маю честь говорити з тією, кого називали колись Лілі Бозард, чи не так?

— Атож, мене так називали, — відповіла вона. — Вам щось потрібно?

Мене охопив дрож, але я опанував себе і продовжував:

— Чи не відповісте, сеньйоро, на одне делікатне питання? Ви все ще носите це ім’я?

— Так, я незаміжня, — відповіла вона, — але чому…

На мить небо закрутилося над моєю головою, а земля під ногами затремтіла, немов вкритий лавою схил вулкана Хака. Але я вирішив поки що не відкривати свого імені, поки не вивідаю, чи любить вона мене досі.

— Сеньйоро, — сказав я. — Я іспанець, один з тих, хто під час війни з індіанцями служив у Кортеса, про якого ви, напевно, чули.

Лілі кивнула, і я продовжував:

— Під час цієї війни я здибався з одним чоловіком, його називали “теуль”. Але два роки тому на смертному одрі він сказав мені, що раніше у нього було інше ім’я.

— Яке ім’я? — тихо запитала Лілі.

— Томас Вінґфілд.

Тепер вона у свою чергу голосно скрикнула і учепилася за паркан, щоб не впасти.

— Я вважала його мертвим упродовж вісімнадцяти років, — промовила Лілі, задихаючись. — Казали, що він потонув у морі…

— Так, я чув, що він потрапив у корабельну аварію, сеньйоро, але він уникнув смерті і опинився серед індіанців. Там він досяг небачених висот влади, і йому дали за дружину дочку імператора.