Генрі Хаґґард - Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми

— За що ти убив мого сина?

— А хіба він не нащадок твоєї матері? Хіба я не міг загинути від його руки? Він помер, і я радий, що убив його, хоча його привид тепер переслідуватиме мене разом з іншими тінями.

— Досить, у тебе є меч, — захищайся!

— Не можу! — простогнав де Гарсіа. — Я приречений…

— Як хочеш, — сказав я і підняв меча.

Де Гарсіа відсахнувся і почав задкувати, з жахом дивлячись мені просто в обличчя, як щур перед удавом, готовим його проковтнути. Так ми дійшли до краю кратера. Страхітливе видовище відкрилося переді мною, коли я заглянув вниз. Там, на величезній глибині у клубах диму зловісно клекотіла розжарена лава. Задушливий, пекучий сморід отруював нагріте повітря.

Коли де Гарсіа побачив дно кратера, він завив, наче звір. Раптом він впав у безум і почав битися. Але не зі мною.

Здавалося, він мене більше не бачив, проте бився відчайдушно, вражаючи невидимого ворога. Дюйм за дюймом відступав він до краю кратера. Раптом пронизливо зойкнувши, неначе його уразили в серце, де Гарсіа широко розкинув руки, упустив меча і навзнак звалився в жерло вулкана.

Я одвернувся, щоб більше нічого не бачити. Але що це було і хто завдав де Гарсіа останнього, смертельного удару?

Так я виконав обіцянку, дану батькові, і помстився де Гарсіа. Вірніше, я бачив, як відбулася покара, бо, яка не страшна його смерть, він помер не від моєї руки. Де Гарсіа помер від страху. І я тут же пошкодував, що він загинув саме так, бо, коли крижаний неприродний спокій залишив мою душу, я зненавидів його ще сильніше, аніж раніше. Я шкодував, що не убив його власною рукою, і шкодую дотепер! Дехто, може, стане мене засуджувати, бо нам заповідано прощати своїх ворогів, але це всепрощення я полишаю Господові.

Коли де Гарсіа щез у прірві, я почвалав додому. Точніше, не додому, бо його у мене більше не було, а до зруйнованого міста внизу.

Спускатися крижаним схилом було набагато важче, ніж підніматися. Тепер я знов став таким, як усі, змученим і пригніченим. Мені було так гірко, що якби я оступився на льоду, я не став би про це шкодувати.

Але я не оступився і врешті-решт досяг снігового покриву, де йти було набагато легше. Отже, я дотримав своєї клятви і помстився. Але якою ціною! Я втратив свою наречену, любов моєї юності; двадцять років я був вождем індіанців, але плем’я моє переможене, прекрасне місто зруйноване, а я убогий і бездомний, і хтозна чи поталанить мені уникнути смерті або рабства. Але все це я міг би пережити, лише з жахливою смертю свого останнього сина, єдиної відради мого самотнього життя, я примиритися не міг.

Любов до дітей стала єдиною пристрастю моїх зрілих років. Я любив їх, і вони любили мене. Я виховував їх з дитинства, і вони були в душі англійцями. І ось нещасний випадок, хвороба і меч відняли у мене всіх трьох, і я залишився сам-один. Кажуть, що час лікує всі рани. Брехня! Я старий, і я це знаю.

І ось я впав на сніговий схил вулкана, де до мене не ступала жодна нога людини, і заплакав так, як чоловік плаче лише раз у житті.

Мені вдалося дістатися до міста тільки надвечір, бо шлях був неблизький, а я знесилів і ледве брів. Біля палацу мене зустрів капітан Діас зі своїми товаришами. Солдати мовчки зняли капелюхи з поваги до мого горя, а Діас запитав:

— Вбивця сконав?

Я кивнув і пройшов повз них до своєї кімнати. Отомі сиділа сама, холодна і прекрасна, немов статуя з мармуру.

— Я поховала сина поряд із прахом братів і прадідів, — відізвалася на мій погляд Отомі. — Твоє серце не витримало б, якби ти його побачив. Вбивця помер? — запитала Отомі точнісінько так, як і Діас.

— Так.

У декількох словах я розповів їй усе.

— Ти мав убити його сам. Кров нашого сина не відомщена.

— Авжеж. Але тієї миті я не думав, про помсту! бо бачив, як вона уразила його згори. Можливо, це й на краще. Я надто пізно зрозумів, що не повинен був брати її на себе. Є вищий суддя.

— Неправда! — промовила Отомі. — Я цьому не вірю. На твоєму місці я б порізала його на шматки і тільки потім віддала в лапи дияволам — не раніше! Але навіщо розводитися про це? Все скінчено, все мертве, і моє серце теж.

Уночі вона раптом розбудила мене:

— Прокинься, я хочу з тобою поговорити!

— Говори, — озвався я.

— Я не могла заснути. Ми зустрілися багато-багато років тому. Ох, як добре я пам’ятаю той день! Уперше я побачила тебе при дворі мого батька Монтесуми в Чапультепеку, побачила і покохала. Я любила тебе завжди. Мене не страхали чужі боги!