Генрі Хаґґард: Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми

Нарешті я підвівся, щоб покликати на допомогу, і лише тоді відчув щось важке у себе на шиї. Це було намисто зі смарагдів, яке Куаутемок дав мені, а я подарував Отомі. Вона наділа його на мене, поки я забувся коротким сном, — намисто і прив’язане до нього пасмо свого довгого волосся. З ними я не розлучуся і в могилі.

Я поховав Отомі поряд із прахом її предків і тілами наших дітей. Через два дні після цього я виїхав разом із загоном Берналя Діаса до Мехіко. Насамкінець я озирнувся на руїни Міста Сосен, де прожив стільки років і поховав усіх, хто був мені дорогий.

У Мехіко Діас знайшов для мене притулок. Про мою участь у “Ночі печалі” і під час захисту міста забули, а історія пережитих мною знегод викликала співчуття навіть у іспанців. У Мехіко я провів десять днів, сумно блукаючи вулицями і схилами пагорба Чапультепека, де колись стояв палац Монтесуми, в якому я вперше зустрів Отомі. Від минулої пишності не лишилося нічого, окрім кількох могутніх кедрів.

Якогось дня мене зупинив на вулиці індіанець. Він сказав, що зі мною хоче побачитись один давній друг. Я пішов за ним, дивуючись сам собі, бо друзів у мене не залишилося. Індіанець привів мене до красивого кам’яного будинку на одній з нових вулиць. Тут мені довелося трохи зачекати в затемненій кімнаті. Несподівано хтось звернувся до мене ацтекською мовою:

— Здрастуй, теулю!

Голос, сумний і ніжний, видався мені знайомим. Передо мною стояла індіанка в іспанському одязі, ще гарна, але слабка і виснажена якоюсь хворобою чи горем.

— Ти не впізнаєш Марину, теулю? Я тебе насилу, але впізнала. Так, теулю, горе і час. змінили нас обох.

Я узяв її руку і поцілував.

— Де Кортес? — запитав я. Вона затремтіла.

— Кортес в Іспанії, веде свою тяжбу. Він одружився там з іншою. Багато років тому він прогнав мене і віддав за дружину дону Хуану Харамільо, який спокусився на мої гроші. Кортес був щедрий до своєї колишньої коханки!

І Марина заплакала. Коли вона вже нічим не могла більше допомогти конкістадору, він її кинув. Марина розповіла мені, яких мук довелося їй зазнати і як вона кричала в обличчя Кортесу, що відтепер доля відвернеться від нього. Пророцтво її справдилося.

Ми проговорили довго. Коли я розповідав про себе, вона плакала від жалю. Попри все, у цієї жінки було добре серце.

Ми вже ніколи не зустрілися більше. Але, перш ніж я пішов, Марина примусила мене узяти в подарунок трохи грошей, і я узяв їх, бо був злидарем і мені нічого було соромитися.

Наступного дня після зустрічі з Мариною до мене зайшов капітан Діас. Він сказав, що один з його друзів через десять днів відпливає до Кадіса, і що, коли я хочу полишити Мехіко, цей друг охоче візьме мене на своє судно. Я згодився і розпрощався з капітаном Діасом. Він був одним з небагатьох хороших людей з-поміж усіх цих іспанських мерзотників.

У Кадісі в порту стояв англійський корабель, що прямував до Лондона, і я купив квиток, хоча мені довелося для цього продати один смарагд із намиста, бо всі гроші, які дала мені Марина, на той час уже я витратив. По правді, мені було шкода розлучатися з цим каменем, але нагальна потреба примусила. Ще один прекрасний смарагд я подарував через кілька років її величності королеві Єлизаветі.

На початку червня я висадився в славному місті Лондоні, де досі ще не бував, і подякував Богові за те, що після численних знегод і випробувань він дозволив мені знов повернутися на рідну землю.

У Лондоні я купив доброго коня і удосвіта виїхав з міста.

Я квапив коня, надвечір він уже виніс мене на той самий пагорб, з якого я востаннє озирнувся на містечко. Усе було, як і раніше, ніщо не змінилося, окрім мене самого.

Я зліз із сідла, підійшов до ставка край дороги і схилився над водою. Так, справді, я змінився. У мені майже нічого не залишилося від того палкого юнака, що їхав цією дорогою двадцять років тому. В очах був біль і туга, риси обличчя загострилися, а на голові і в бороді — на жаль! — чорного волосся залишилося менше, аніж сивого. Я і сам себе не впізнав, тож навряд чи мене впізнають інші. Та чи є кому мене упізнавати? За двадцять років одні, напевно, померли, інші зникли. Адже відтоді, як я одержав листи, доставлені капітаном “Авантюристки” перед моїм відплиттям на Еспаньйолу, я не мав з дому жодної звістки. Що на мене чекає? І головне, що з Лілі? Може, вона вже померла, виїхала кудись або вийшла заміж?

Я сів на коня і пустив його легким галопом. Стежка вела від дороги до пагорба, і там, на лісистому схилі, всього за півмилі від мене, виднівся мій дім. Біля воріт парку, насолоджуючись останнім промінням західного сонця, хтось стояв. Пригледівшись, я упізнав Біллі Мінне, того самого дурника, який колись випустив де Гарсіа, коли я залишив його зв’язаним, щоб поспішити до своєї коханої. Тепер це був старигань із сивими пасмами, із обличчям, вкритим зморшками, у брудному лахмітті. Але я так зрадів, що мало не кинувся йому на шию, — адже він був із моєї юності!