Вадим Собко - Зоряні крила

Дівчина сиділа, не запрошуючи його ні роздягтися, ні сісти. Крайнєв трохи збентежився, подумав, що йому, мабуть, найкраще піти швидше звідсіль, жартом закінчивши цей недоречний візит.

— Це, мабуть, приємно — виступати в ролі рятівника.

— Так, це вигідна роль.

Крайнєв відчув, як гнівний комок підступає йому до горла.

— Що це ви робите зараз?

— Проект нового літака.

— Справді?

— Можете переконатися.

Крайнєв підійшов до столу. Сумнівів тут бути не могло — Марина тільки почала розраховувати крило, і розрахунки були незнайомі Крайнєву. Інженер відчув глибоку повагу до дівчини. І водночас в голові промайнула думка: «А що коли повториться історія з другим проектом?»

— Я дуже прошу вас, — голос Крайнєва звучав м'яко, стримано, — показати мені проект, коли будуть готові основні дані і принцип конструкції. Запевняю, що засідання, подібне до сьогоднішнього, не принесло мені радості.

Марина відсунула стільця набік і стала проти Крайнєва.

— Мені не треба вашої допомоги. Ви сиділи на засіданні і жаліли мене. Цього я вам ніколи не забуду. Я ненавиджу вас, Крайнєв! Ви мене зрозуміли? Ненавиджу!

— Цікаво знати — кого ви любите?

— Усіх, крім вас.

Пауза.

Мовчав Крайнєв, мовчала Марина, і тиша вже ставала нестерпною.

— Слухайте, — нарешті сказав Крайнєв, — мене зовсім не цікавить, ненавидите ви мене чи любите, але є одна справа, до якої мені не байдуже.

Марина здригнулася, почувши голос Крайнєва. Глибоко захований гнів вчувався за спокійними словами.

— Ви знаєте — інститут готує тринадцяту модель. Це швидкісний бомбардувальник. Ми всі сидимо над ним дні і ночі, і тільки інженер Токова робить у цей час химерні проекти.

Марина почервоніла.

— Мені теж дуже хотілося б сконструювати невеличку ракету і полетіти на Марс. Але поки цей крейсер не буде готовий, я заборонив собі думати про щось інше. А інженер Токова говорить про любов до країни, а сама пальцем об палець для неї не хоче вдарити.

Марина знизала плечима.

— Поки ви закінчите, у мене буде готовий крейсер значно більшої швидкості.

— Це не буде сьогоднішній проект?

Це був і справді жорстокий удар, але голос Марини звучав зовсім спокійно, коли вона сказала:

— Ні, він буде значно кращий. Я не маю приємності від того, що бачу вас.

Вона повернула стільця і сіла до столу. Хвилину стояла тиша. Потім Крайнєв обома руками надів на голову кепку і тихо вийшов.

Марина сиділа нерухомо.

— Мене зовсім не цікавить, ненавидите ви мене чи любите, — цілком несподівано повторила вона, і знову тиша запанувала в кімнаті.

Стіни теплоелектроцентралі було виведено більше ніж на третину. У тепляку ставало тісно. Михайло Полоз міг бути задоволений першими наслідками своєї роботи. Давно вже минули ті часи, коли він зіскакував з ліжка на кожний телефонний дзвінок, чекаючи почути повідомлення про катастрофу і завал тепляка. Легка будова стояла міцно, і ніякі вітри не могли її похитнути.

Інженери всього будівництва стежили за п'ятою дільницею. Кожну доповідь Полоза про стан роботи слухали винятково уважно. І в дуже багатьох з'являлася думка: «Ми дуже раді, що все йде добре, але не примушуйте нас хвилюватися і розбирайте швидше свій неймовірний тепляк».

Проте Полоз не поспішав. Тепер, коли у зими вирвано майже три місяці, все можна робити спокійно і впевнено.

Шостого лютого Полоз доповів про закінчення бетонних і цегляних робіт на сорок процентів. Це точно збігалося з плановими завданнями. Засідання відбувалося у Соколової і закінчилося біля дев'ятої години. Полоз виходити не поспішав. Соколова закінчувала розмову з Гучком. Широке обличчя Карпа Івановича сяяло щирою радістю — роботи на кузні підтяглися і майже вклалися в плановий графік. Нарешті вийшов з кімнати і Гучко.

Полоз склав папери і глянув на Соколову. Вона немов чекала цього погляду і зустріла його уважно, ніби запитливо. У кабінеті було накурено. Довгі пасма диму пливли над столом. Обличчя Віри Михайлівни туманилося.

— Додому?

Соколова хитнула головою і звично простягла руку до телефону.

— Не треба викликати машину, — сказав Полоз, — Краще пройдемося. Надворі вже весною запахло.

Через кілька хвилин вони вийшли з контори. Клапті білих хмарин мчали низько над землею. Зорі з'явилися в проривах між ними, великі і тривожні, як невідомі сигнальні вогні. А під ними, припадаючи зовсім пильно до землі, звихрюючи хмари і пригинаючи безлисте гілля дерев, стрибав і метався веселий вологий зітер.