Вадим Собко - Зоряні крила

Вони мовчки пройшли половину віддалі до житлових комбінатів, потім спинилися і глянули назад. Завод плив, як велетенський, яскраво освітлений крейсер у темряві степової ночі. Будівництво йшло повним ходом вдень і вночі.

У мовчанні дійшли вони до входу в будинок і помалу рушили широкими сходами вгору.

— На добраніч, — сказала Соколова.

Як важко було їй сказати ці слова. Як не хотілося іти до себе нагору, де цілковита тиша і самотність. Полоз мовчав. Віра Михайлівна глянула здивовано.

— Я дуже хотів би, щоб зараз ти зайшла до мене на кілька хвилин, — твердо вимовляючи кожне слово, сказав Полоз.

— У тебе є якісь справи?

— Так. І дуже важливі.

Після першого вимовленого слова розмовляти стало значно легше.

— Гаразд.

Полоз відчинив двері. Клацання замка несподівано віддалося вже знайомим тремтінням у серці.

— Ну, які ж у тебе справи?

Полоз не міг сказати ні слова, бо хвилювання затисло йому горло. Сердився сам на себе, намагався оволодіти собою, але з того нічого не виходило. Збентеження все зростало.

— Що це з вами, товаришу Полоз?

Полоз отямився. Вони поговорили кілька хвилин про се, про те. Розмова не цікавила їх, і відповіді часто не сходилися з запитаннями, але вони не помічали цього. І, нарешті, тема розмови вичерпалася.

— Мабуть, час уже рушати додому, — сказала Віра Михайлівна, не рухаючись з місця.

Тільки слово «додому» дійшло до свідомості Полоза. Значить, зараз вона піде, значить, зараз знову йому залишатися тут одному. Про це навіть страшно було подумати. Саме страх і відчай штовхнули Полоза на несподівані вчинки.

Віра Михайлівна раптом відчула Полоза зовсім близько біля себе. Він взяв її на руки легко, як дитину. Він цілував її чоло, щоки, губи, і годі було спинити цей нестримний потік поцілунків.

Соколова знала, що варто їй тільки сказати сухо і офіціально — «Полоз, покинь мене», і інженер отямиться. Але говорити щось подібне зовсім не хотілося, і майже несподівано для себе Соколова поцілувала Полоза.

Був пізній вечір, і матові плафони заливали світлом довгі доріжки, простелені на блискучому паркеті. Десятки дверей виходили в коридор. Тут було розміщено кабінети інженерів. За кожними дверима йшла напружена робота. Інженери розробляли деталі майбутнього швидкісного бомбардувальника. Інколи всі вони сходилися в кабінеті Юрія Крайнєва і приміряли деталі одну до одної і до всієї машини, контури якої окреслювалися все виразніше.

Марина Токова не брала участі в цій роботі. Дні і ночі просиджувала вона над новим проектом літака.

Але одного вечора, коли вже проект був принципово готовий, Марина з жахом переконалася, що ця машина не буде кращою за всі попередні. Зробивши таке відкриття, вона раптом з точки зору автора змогла стати на точку зору критика. Вона розглянула свій власний проект так, ніби побачила його вперше.

І тоді їй стало цілком ясно, що ця машина не буде могутнім бомбардувальником. Марина багато чого навчилася, працюючи біля Крайнєва. Тільки власним захопленням могла пояснити вона те, що раніше не бачила всіх вад своєї нової машини.

А коли нарешті сумнівів уже не стало, а проект було розбито в цілому і по частинах, Марина витягла з шухляди велику папку, акуратно склала туди всі аркуші, поклала папку на місце і замкнула стіл.

Примусила себе не думати про цю третю невдачу, немов замкнула всі ці неприємні думки у шухляду разом з папкою. Встала, наспівуючи крізь зуби монотонну пісеньку, і вийшла з кабінету.

Вона пройшла повз двері Крайнєва і навіть прислухалася. Тут панувала така ж тиша, як і всюди. У вестибюлі, де містилася роздягальня, вона спинилася на мить, розглядаючи довгий ряд портретів відзначених працівників інституту стратосфери. Великий портрет Крайнєва висів посередині. Вона глянула на портрет і одвернулася. Крайнєв сміявся на портреті, і Марині здалося, ніби сміється він саме з неї.

Надворі була відлига. Мокрий асфальт блищав масно і чорно. Марина глибоко вдихнула вологе повітря. Незабаром весна…

Вона пішла тротуаром і раптом спинилася здивована. Усі вікна інституту були освітлені. За ними ворушилися безшумні і легкі тіні. За тінями вгадувалися люди, папери, інструменти.

Марина стояла вражена. Що це? Чому всі працюють в таку пізню годину? Чи, може, і тут вона помиляється?

Ступила кілька кроків і знову спинилася. Зацікавлення її зростало щохвилини. Треба ж нарешті довідатися, в чому тут справа.