Вадим Собко - Зоряні крила

… Ось до кабінету Валенса, де вже зібралися всі члени вченої ради, заходить Крайнєв і займає місце голови. Засідання починається. Марина говорить про свій проект, про свій літак, і сиві професори зацікавлено дивляться на її натхненне обличчя. Вона закінчує доповідь точно у регламент і з завмиранням серця чекає перших слів Крайнєва. Але Юрій не поспішає говорити. Він надає слово членам ради. З місця підводяться вчені і ввічливими словами, прикрашаючи промову сотнями побажань і компліментів, говорять про те, що коротко і стисло сказав Крайнєв у своєму кабінеті.

Кожен з промовців захоплюється майстерністю розробки деталей — талановитість Марини для всіх безсумнівна, але літак напевне буде втрачати рівновагу, а значить, і управління на віражах. На цьому сходяться чисто всі.

Юрію Крайнєву вже не треба говорити. Він може мовчати на цьому засіданні. Усі думки його, усі зауваження, немов прочитавши в його блокноті, висловили члени вченої ради.

Перші хвилини Марина не втрачала рівноваги. Проте можна не повірити одному, двом, нарешті трьом, але коли всі говорять одне і те ж, то тут вже не повірити їм важко. У Марини створилося враження, ніби опускається вона в темну безодню, з кожною хвилиною все глибше і глибше.

Марина чекала ще двох виступів — Крайнєва і Валенса. Вона поглядала на Крайнєва насторожено, навіть вороже. Вона чекала побачити в очах його радість, торжество перемоги і розчарувалася. Крайнєв дивився на неї співчутливо, і сум, ще раніше помічений Мариною, світився в його зіницях. Здавалося, ніби це його власний проект розривають на дрібні клаптики члени вченої ради. Цього дівчина зрозуміти не могла.

Вона дивилася і на Валенса, але в погляді його теж прочитала таке співчуття до себе, що поспішила одвернутися і примусити себе слухати промовця. Цей мовчазний жаль і сум були страшнішими за сотні критичних нищівних промов. Там вона могла захищатися. Тут уже захиститися було ніяк.

Валенс і Крайнєв не виступили. Від останнього слова, від захисту Марина відмовилася. Як кляла вона себе за те, що не послухала Крайнєва і поставила проект на обговорення ради! Але вороття не було. Вчена рада закінчила обговорення проекту і перейшла до інших питань.

Марина знайшла в собі сили спокійно зібрати креслення і вийти з кімнати. В коридорі сили зрадили її, і вона кілька хвилин стояла, притулившись плечем до холодної стіни.

Довго лежала нерухомо Марина. Дивне бездум'я охопило дівчину. Вона начебто спала з відкритими очима.

У сусідній кімнаті почав бити годинник. Машинально рахувала Марина глухі удари. Пробило одинадцять.

Встала з канапи, витерла очі, зібгала хусточку і кинула її за подушку. Підійшла до столу, де лежали креслення, розгорнула великі аркуші і кілька хвилин дивилася на химерне мереживо ліній. Затрималася поглядом на загальному вигляді літака і посміхнулася. Усмішка швидше скидалася на гримасу болю.

Сіла біля столу, витягла велику корзину для паперів і помалу, методично, відриваючи смугу за смугою від великих аркушів, подерла всі креслення на дрібні шматочки. Знищила все — розрахунки, пояснювальні записки, креслення. Від проекту залишилася тільки купа дрібних квадратиків ватманського паперу.

Засунула корзинку під стіл і потерла долонями одну об одну, немов струшуючи з них пил. З другим проектом інженера Марини Токової було покінчено. Минулого не існувало. Тепер все треба було починати спочатку.

І Марина почала.

Книжки немов самі розкривалися перед нею на потрібних місцях. Вони були вірними порадниками і помічниками. Вони добре знали, що інженер Марина Токова має дуже мало часу. Так минула ціла година напруженої роботи.

І раптом Марина спинилася.

А що коли знову прийде Крайнєв і скаже — ви йшли неправильним шляхом? Знову доведеться рвати на дрібні шматочки аркуші ватманського паперу, помережані лініями креслень? Знову доведеться починати все з самого початку?

В кімнаті стояла цілковита тиша, але дівчина озирнулася і глянула на двері. І справді, за мить у двері стукнули. Марина провела рукою по волоссю.

— Зайдіть.

Крайнєв зайшов у невисокі двері, зайшов невпевнено, глянув на затишну кімнату, на Марину і сказав:

— Не чекали?

— Навпаки. Обов'язково чекала, що хтось із вас до мене прийде взнати, чи не збираюся я кінчати життя самогубством. Не бійтеся. Не збираюся.

Крайнєв усміхнувся. Відповідь Марини йому сподобалася. Він любив упертих людей. Сьогодні він відчув у Марині незвичайну силу.