Вадим Собко - Зоряні крила

— Наперед дякую. Ви дуже люб'язні.

— Ви не дали мені договорити. Я хочу врятувати вас від провалу.

Марина зблідла.

— Що ви цим хочете сказати?

— Мені дуже неприємно це говорити, але сказати я мушу, бо іншого виходу в мене немає. Ви будували свій літак по принципу літаючого крила і розраховували на те, що він дасть велику швидкість. Щодо цього я маю сумнів, але сперечатися тут не можна, бо перевіряється це лише практикою.

— Цілком справедливо, — погодилася Марина.

— Але є проблема, яку ви не розв'язали зовсім. Це проблема рівноваги літака в польоті, особливо на віражах.

— І які ж ваші висновки?

— Висновок дуже сумний! — літак такої конструкції втратить рівновагу і управління коли не при першому, то напевне при другому повороті.

— Дозвольте не погодитися з вами. — Марина дивилася на Крайнєва насмішкувато. — За півгодини засідання вченої ради. Я певна, що кожне ваше зауваження дістане з мого боку і з боку членів ученої ради вичерпну відповідь. Це все, що ви хотіли сказати?

Крайнєв похилив голову.

— Так. Усе.

Марина глянула на Крайнєва, на темне волосся з іскрами сивини, на велике обличчя, і незвичний вираз суму в очах інженера вразив її. Проте зараз уже ніколи було думати про причини цього суму.

— До скорого побачення на вченій раді. Цікаво, ви… ціле життя будете так… суб'єктивно ставитися до моїх проектів?

Крайнєву аж подих захопило від образи. Все-таки він зумів стриматися і сказати тихо і спокійно:

— Дуже шкода, що ви не хочете зараз послухати мене.

Марина не дослухала. Швидко зайшла до свого кабінету, взяла з великої шафи копії креслень і розстелила їх на столі.

Вона дивилася на свій літак, згадувала заперечення Крайнєва і раптом зрозуміла, що Юрій має цілковиту рацію і машина перекинеться при першому ж повороті.

А може, Крайнєв помиляється? Марина завагалась. З кожною хвилиною вона знаходила все більше і більше доказів своєї правоти.

Ні, літак Марини Токової буде літати. Він матиме не чувану швидкість, і це Марина може довести всім ученим радам усього світу.

Телефон на столі задзвенів, і Марина схопила трубку. Валенс просив зайти до нього. Мало вже розпочатися засідання. Марина зібрала креслення і вийшла з кабінету.

Того пам'ятного вечора Полоз переконався, що не думати про Соколову він уже не може. Правда, він не дуже і намагався позбутися цих думок. Вони були теплими й радісними. Всі льоди йому зараз стали здаватися кращими, а найбільше ті, які говорили приязно про Віру Михайлівну.

Тепер кожен крок Полоза, кожен його вчинок проходив ніби під поглядом Соколової. Несподіване кохання раптом примусило самого інженера ставити до самого себе значно вищі вимоги. Це було важко, але приємно. Те, що сама Соколова ставилася до виконроби по сі а-рому, незмінно, нітрохи не зменшувало радості і чистоти цього кохання.

Вечір після театру трохи турбував Полоза. Тоді він не стримався, багато дозволив собі і за це був покараний негайно. Ніч після того вечора була не найбільш приємною в житті Полоза.

Другого ранку, коли вони зустрілися на дільниці, Полоз почервонів так, що на нього навіть дивитися шкода було. Соколова нічого не помітила. Вона привіталася ласкаво і весело. Полоз просіяв. Мовчазна угода створилася між ними: про той вечір забуто, і ніхто не має права його згадувати.

Вони вдвох поволі обійшли дільницю і детально оглянули будівництво. Велетенський тепляк, обшитий важкими матами, височів, як п'єдестал нечуваного пам'ятника. Троси відтяжок були натягнуті, як струни. Вітер налітав на них і тихо посвистував, розрізаний тугою сталлю.

Вони оглянули тепляк зовні і через ворота зайшли всередину. Ясне електричне світло різало очі. Повітря було вогке і тепле. Пахло стружками, цементом, вапном і свіжою цеглою.

Майбутній корпус електроцентралі вже підносився над землею. Фундаменти, найскладніша частина роботи, були майже готові. Внизу, готуючи бетон для величезних подушок під вугільні млини, працювали бетономішалки. Від цього в тепляку стояв шум, схожий на шум падіння води.

Теслярі, готуючи опалубки для бетонних конструкцій, працювали тут же. Дід Котик командував ними. Муляри вже починали виводити стіни. Соколова могла бути задоволеною.

Тільки оглянувши все до останньої дрібниці, Соколова вийшла з тепляка. Хмарний зимовий день здавався сутінками після ясного світла електричних ламп.

— Я задоволена твоєю дільницею, Полоз, — підкреслено офіціально сказала Соколова.