Вадим Собко - Зоряні крила

Поло і промовчав… Вони спішилися недалеко від виходу. Була дванадцята година. Дзвінке квиління рейки розляглося у повітрі. Соколова перечекала, поки стихне цей несамовитий дзвін, потім глянула на височенну дерев'яну стіну і додала:

— Тільки мені дуже хочеться, щоб ми швидше могли розібрати цей тепляк. Він мене непокоїть, скажу тобі одверто. Інколи мені здається, що тут ми виявили більше сміливості і зухвальства, ніж здорового глузду.

Полоз підняв руку і торкнувся пальцем натягнутого троса.

— Я не поділяю твоїх думок. Поки тепляк будували, я хвилювався. Але тепер, коли ферми скріпили стіни, я вже не боюся. Хоч, одверто кажучи, я теж дуже охоче розібрав би його.

Вони глянули одне на одного. Тут все було зрозумілим.

— Після роботи нарада виконробів. Заходь і принеси всі останні матеріали по твоїй дільниці.

Соколова потисла Полозу руку і пішла до кузні, легко ступаючи по пухнастому снігу. Вона добре розбиралася в своїх почуттях. Ну як ти дозволиш собі довго розмовляти, коли за кожним словом треба слідкувати, щоб не прохопилася несподівано ніжність до високого і простого до зворушливості інженера Полоза.

Морозно поскрипував сніг. До кузні залишилося іти вже зовсім небагато, але на дорозі трапився ще дід Котик, і» довелося на мить спинитися.

Дід стояв посередині дороги у короткому кожусі наопашки, в шапці-вушанці на потилиці, стояв і дивився в низьке зимове небо. В небі зовсім недалеко від землі ганялися один за одним літаки. Інколи вони ховалися у хмари, інколи майже торкалися блискучими лижами снігу, щоб у ту ж мить знову зникнути у надхмар'ї.

Дід Котик дивився уважно і критично. Не тільки захоплення відбивалося на його обличчі. Була, видно, якась думка, яка турбувала діда, хробачком в'їдалася в серце, не давала спокійно милуватися в майстерної гри літаків.

Саме тому задоволено усміхнувся дід, коли глянув на дорогу і побачив Соколову. Це начальник будівництва, людина цілком авторитетна, і на слова її можна покластися цілком. Він почекав, поки Соколова підійде ближче, ще раз глянув на літаки і, не сходячи з дороги, запитав:

— Маю до вас одне запитання, товаришу начальник. Соколова спинилася, не дивуючись. Їй часто доводилося відповідати на зовсім неймовірні запитання.

— Яке запитання?

— Ви скажіть мені, з отих шибайголів багато вбивається, поки вони отак танцювати в повітрі навчаться?

— Я щось не чула про такі випадки.

— Ну, мабуть, сказати не хочете?

— Чому ж не хочу. Це і справді трапляється дуже рідко.

— Ну, спасибі, — дід одвернувся і знову задер бороду до неба. Обличчя його все ще було стурбованим. Відповідь Соколової не заспокоїла.

Віра Михайлівна пішла далі. Несподівано вона згадала Полоза у перший день їхнього знайомства. Він прибув з авіачастини, і сліди трьох кубиків ще виднілися на синіх петлицях. Від цієї згадки дід Котик несподівано став напрочуд милим дідом.

Високі дворі інституту зачинилися. Марина вийшла на ґанок. Гранітні поліровані сходи спускалися вниз до тротуару. Було вже дуже пізно, але котра година — Марина точно уявити не могла. Здавалося, тільки хвилини минули з того часу, коли вийшла Марина з кабінету Юрія Крайнєва.

Небо порошило сухим, неприємним снігом. Вітер зганяв сніжинки набік, і потоки їх нагадували довгі, старанне розчесані коси.

Марина зійшла на тротуар. Звично спинилася біля кам'яної приступки, яка вела на асфальтовану дорогу, і глянула праворуч, сподіваючись побачити авто. Потім згадала, що забула подзвонити в гараж і замовити машину. Обернулася і помалу пішла вздовж тротуару.

Холодний вітер налітав на неї дужими поривами, сніжинки сікли обличчя, але Марина не помічала того. Вона йшла цілком машинально, не оглядаючись на перехрестях, не думала навіть про те, куди саме вона іде, і була дуже здивована, коли раптом опинилася біля дверей своєї квартири.

Зайшла у свою кімнату, маленьку, затишну і теплу, засвітила світло, помалу роздяглася. Всім тілом відчуваючи приємну теплоту, підійшла до радіатора центрального опалення, поклала на нього замерзлі долоні і раптом розплакалася по-дитячому гірко.

Лягла на канапу і кілька хвилин поплакала у велику подушку. Потім підвела голову, оглянула кімнату, таку знайому, так дбайливо оздоблену, і знову опустила обличчя на ніжний чорний оксамит.

Минуле засідання пригадалося їй до болю яскраво, воно проходило перед нею, немовби на екрані.