Вадим Собко - Зоряні крила

Хлопці перебрали десятки варіантів, але всі їх було відкинуто один по одному. Головне нещастя було в тому, що в старому Котику жив невгамовний дух протиріччя, і коли сини щось сказали першими, він вже не міг так просто погодитися. Він опиратиметься навіть тоді, коли вже в глибині душі буде цілком згодний.

І от після багатьох розмов і сварок сини стали помічати, що батько ніби став здаватися. Тільки сини могли це помітити. Для стороннього ока Котик залишався таким же непохитним.

Василь добре знав, що тепер треба зробити останній крок і все буде вирішено. Але саме цей останній крок найбільше непокоїв молодих, спочатку було запропоновано викликати на сімейну раду секретаря комсомолу будівництва Васю Ковача і попросити його зробити відповідний тиск на батька.

Але Петро не погодився. Як це так, доведеться червоніти перед Ковачем, коли всім стане ясно, — який у них несвідомий батько. З Петром погодилися, і проект відпав.

Але одного дня Василь зник десь після роботи години на дві, повернувся в барак і таємниче сказав братам:

— Зроблено.

На другий день дід Котик одержав від секретаря партійного комітету будівництва Матросова запрошення. Секретар партійного комітету дуже хотів би побачити Павла Матвійовича разом з усіма його трьома синами у себе в кабінеті під час обідньої перерви.

І от зразу ж після обіду всі Котики вирушили до Матросова. Він зустрів діда, як старого знайомого, запросив сідати. Дід поважно усівся у велике крісло проти Матросова, сини повагалися і залишилися стояти під стіною.

— Хороші сини у вас, просто богатирі, — почав розмову Матросов, не зводячи погляду з діда.

— Та… нічого бога гнівити. Повиростали, — обережно, ще не знаючи, в чому справа, сказав дід і скоса подивився на синів. Він ще й досі не догадувався, для чого запросив його Матросов, і приготувався до всяких несподіванок.

— Скоро вже їм і в армію іти, — вів далі Матросов.

— Василь восени піде.

— А красиві хлопці були б, коли б їм на голови пілотки та по два кубики на сині петлиці, ото льотчики були б.

Матросов аж язиком прицмокнув, поглядаючи на діда, і в ту мить старий Котик зрозумів усе. Він озирнувся — сини стояли, тільки напружене чекання можна було помітити на обличчях. Котик перевів погляд на Матросова, зустрів його спокійний погляд і спохмурнів — все ясно, всі вони заодно, і тут вже доведеться відступати.

Але так просто погодитися і визнати себе переможеним дід не міг, а тому сказав:

— Товаришу Матросов, накажи хлопцям вийти на хвилину. Я з тобою сам на сам поговорити хочу.

Хлопці, як по команді, запитливо глянули на Матросова. Він кивнув головою.

А коли вийшли молоді Котики, дід кілька хвилин мовчав. Матросов чекав терпляче, сам не продовжуючи розмови. Нарешті дід сказав:

— Хлопці в льотну школу просяться, а я їх не пустив. Про це зі мною говорити хочеш?

— Про це.

— Так зараз бачу я, що тут було помилку дано, але зараз пустити їх я вже не можу.

— Чому ж так?

— Слово сказав. Раз старий Котик яке слово сказав, значить, змінювати його не можна.

— А хіба краще буде, як підуть без дозволу?

— Без дозволу мого вони не підуть, а перечити їм теж, мабуть, не слід. Бачу, я промахнувся тут.

Дід говорив спокійно, роздумливо, немов сам для себе вирішував складне болюче питання.

— Що ж робити? — ще раз запитав Матросов.

— А ти накажи мені, — раптом сказав дід Котик, — просто візьми і накажи.

— Що наказати?

— Накажи відпустити хлопців у школу, і все тут діло.

Матросов зрозумів, що дід уже давно погодився, але зараз тільки чекає нагоди, щоб приховати свій відступ.

— Клич хлопців, — сказав Матросов.

Хлопці зайшли, запитливо поглядаючи то на батька, то на Матросова. Секретар підвівся з крісла. Хлопці в одну шеренгу сталій біля столу. Тільки дід Котик залишився сидіти.

— Так що, Павле Матвійовичу, — урочисто запитав Матросов, — не зміниш свого слова?

— Ні, — твердо відповів дід.

— Тоді, в ім'я зміцнення нашої армії, наказую тобі пустити хлопців в авіашколу.

Хвилину дід мовчав, потім твердо, з великою самоповагою відповів:

— Коли наказуєш в ім'я зміцнення армії, то такого наказу переступити не можна нікому. Хай ідуть.

Усі троє молодих Котиків з першого ж слова зрозуміли батькову гру. Вони стояли біля столу і докладали величезних зусиль, щоб тільки зберегти урочистість моменту.

— Іншої відповіді я від тебе і не чекав, товаришу Котик, — підвів підсумки Матросов. — Ну, хлопці, от і кінець усій справі.