Вадим Собко - Зоряні крила

І ось одного вечора, коли Юрій, як звичайно, сидів біля своєї коханої, до палати зайшов сивий професор, той самий, що так вагався колись — пускати чи не пускати сюди Юрія Крайнєва, — і сказав, що, мабуть, десь за тиждень товаришку Лапко можна буде виписати додому.

— Келих шампанського випити з такої пагоди доведеться, — засміявся професор, виходячи з палати.

Отак воно й постало перед ними, це питання: куди ж їхати Ганні з лікарні? Юрій якось побоювався зачіпати його, всіляко оберігаючи свою кохану від будь-яких хвилювань. Чого-чого, а саме напруження нервів їй треба було найбільше уникати.

Але розмова ця все-таки відбулася, бо Ганна сама почала її. Вона вже не могла уявити собі свого життя без Юрія Крайнєва, і для неї все було цілком ясно: після її одужання вони будуть разом, бо інакше жити неможливо.

Тепер, коли вже навіть професор сказав про її цілковите видужання та близьку виписку, треба було з'ясувати все до кінця.

І Ганна зробила це просто й невимушено, так, як робила все у житті. Вона лише запитала Крайнєва, коли ж він забере її додому, і одне це запитання одразу розв'язало силу-силенну проблем, що стояли перед Юрієм. Він навіть нічого не відповів. Він просто обняв і міцно поцілував Ганну, а вже тільки потім подумав, що красномовнішої відповіді, мабуть, ніхто ніколи не знайшов би.

Увесь наступний тиждень працював як одержимий, обладнуючи квартиру, йому хотілося, щоб Ганна застала тут все в повному і блискучому порядку. Він навіть вдався до консультації товаришів. Яринка Мороз дала йому ряд дуже ділових вказівок і стала його найближчою помічницею.

День виписки Ганни наближався, та залишалося ще стільки роботи, що Юрій мало не впадав у розпач: здавалося, що все це прибирання та наведення ладу так ніколи й не скінчиться.

І нарешті він настав, цей останній день.

Крайнєв критичним оком оглянув кімнати. Ох, як багато ще тут не зроблено! Ну, та нічого, хай вже Ганна влаштовується на свій смак. В усякому разі він зробив усе, що міг. І зітхнувши, Юрій побіг сходами вниз, до машини.

За годину, обережно підтримуючи Ганну під руку, він завів її до передпокою своєї — ні, тепер уже їхньої — квартири. Так само повільно, ніби дружина стала скляною чи порцеляновою, допоміг їй скинути хутряну шубку. Ганна зайшла до їдальні і зупинилася вражена.

— Боже, — сказала вона, — як тут хороше!.. Чого ж ти мені раніше нічого не сказав про нову квартиру?

— Подобається? — заглянув їй у вічі Крайнєв.

— Дуже. Я й не знала, що ти в мене такий хазяйновитий.

— Я хотів зробити тобі несподіванку.

— І зробив. Мені тут усе дуже подобається…

Спогад про лікарню прийшов несподівано; він був болісний, неприємний… Хай навіть у спогадах більше ніколи вона не привидиться, та лікарня!

Юрій одразу відчув цю хвилинну зміну настрою.

— Що з тобою, люба?

— Ні, нічого… Це я від радості хвилююсь. Ходімо далі, подивимося все. А тут трохи видно жіночу руку, хто це тобі допомагав?

— Яринка.

— За нею я теж дуже скучила, — сказала Ганна, розглядаючи все в своїй повій господі та відчуваючи, як хвиля ніжності до Крайнєва заливає їй серце. Який же він хороший!.. Як вона любить його…

Потім, коли все вже було оглянуто і Ганна стомилася, вони довго сиділи поруч на тахті, тихенько розмовляючи. В лікарні вони теж багато разів сиділи поруч і розмовляли, але враження було зовсім інше. Тут можна було сказати слова, які навіть не подумаєш вимовити там, у лікарні.

За широким вікном ішла зима. Вередливий місяць лютий то сипав на землю сухий колючий сніг, то раптом приганяв важкі хмарини, які приносили з собою дощисту мряку, щоб поступитися місцем дзвінкоморозному ясному небу. Невірна якась зима була того року, але ця препогана погода наче підкреслювала, як хороше сидіти отак у затишку, вдома, відчуваючи коханого поруч себе.

Ганна обняла Крайнєва рукою за шию, притулилася ближче, ніби шукаючи захисту, і тихо сказала:

— Мені так добре, так тепло з тобою…

В цю мить здавалося, наче всі страшні дні залишилися далеко позаду і вже ніколи не повернуться хвилини горя, що попереду тільки щасливе, спокійне життя.

— Знаєш, — сказала Ганна, — я ще тут, удома, трошки відпочину, все влаштую в кімнатах, а потім знову піду працювати в інститут…

— Ну, це можна зробити пізніше, — спробував заперечити Юрій.

— Ні. Без роботи мені буде дуже сумно… А ще мені хочеться бути весь час поруч тебе, працювати разом… Розумієш мене?

— Чудово розумію.