Вадим Собко - Зоряні крила

— Я так і думала. А працюючи, я і краще відпочиватиму, і все на своє місце швидше стане… З нервами теж налагодиться…

Крайнєв тихо поцілував її у відповідь. За вікном загув вітер, вдарив мокрим снігом у шибки.

— Собача погода, — мовив Юрій. — А колись же і в таку погоду літати будуть…

— Ну, особливого захоплення це ні в кого не викличе.

— Мабуть, що так… Ти знаєш, Ганно, в мене за цей час була можливість добре про все подумати, ї увесь мій майбутній шлях цілком ясно вималювався переді мною, — аби тільки стало життя виконати все, що задумано… І тут ти мені можеш дуже допомогти…

Ганна слухала, затамувавши подих. Невимовна радість охопила всю її істоту: адже саме про таку хвилину, про таку розмову мріялося колись… Ні, нічого кращого в житті їй не треба… Як це добре, що свою роботу Юрій планує, думаючи і про неї! Вона ж усе зробить для нього, все…

— От зараз ми працюємо над крейсером, — вів далі Крайнєв. — Це хороша машина. Але знаєш… в ту мить, коли ми почали працювати над нею, вона вже застаріла… Зрозумій мене правильно: ніде ще немає кращої чи подібної; вона застаріла, так би мовити, морально. Але не пройшовши цього етапу, далі не підеш… Крейсер треба закінчувати — він потрібний нашому флотові — і відразу ж братися до реактивної авіації. Це саме те, що зараз на часі; ця галузь техніки не тільки не застаріла, а навіть ще не встигла народитися. Тут теж є про що подумати. Ось я вилітав з аеродрому на звичайному винищувачі, до якого були припасовані ракети… Чому я не розбився — мені це і зараз незрозуміло… В тих ракетах була вибухова речовина, що несе тебе, як хоче. Керувати нею майже неможливо, в усякому разі поки що ми цього не вміємо робити… Очевидно, шлях для реактивної авіації, яка працюватиме на звичайних висотах, стелеться не так… Мені сьогодні показували матеріали про турбореактивні мотори, які вже проектуються в нас. Неймовірна сила!.. І горить там не вибухівка, а звичайнісінький гас. Дешеве пальне… Оце, мабуть, і є двигун для реактивних літаків…

Він помовчав, ніби перевіряючи свої думки, потім заговорив знову:

— Але й реактивні літаки в таких варіантах, про які ми думаємо зараз, теж скоро застаріють. Хочеться — ох, як хочеться! — вилізти за межі нашої старенької планети, щоб ніщо тобі не заважало, щоб навіть про залишки атмосфери не думати… Та це буде не так скоро, і, певне, там на гасі чи бензині не полетиш… Нам буде погрібна вибухова речовина страшної, майже неймовірної сили, але покірна, слухняна, як учений собака… Так от, думаючи про ці часи, я завжди почував, як бракує мені тебе… Звісно, поки буде потреба в такій речовині, мине, можливо, років з десять. У тебе є багато часу, але й завдання грандіозне… Тут треба шукати якогось принципіально нового рішення — не так щодо сили вибухівки, як щодо її дисциплінованості. Без цього її в польотах не застосуєш…

Крайнєв замовк, і вони довго сиділи замріяні. Хвиля нових, несподіваних думок захопила Ганну, але скоро усі думки заступила одна-єдина — думка про завдання, яке треба було неодмінно розв'язати. Мабуть, кращого подарунка і не міг приготувати їй Юрій Крайнєв. Значить, вона потрібна, значить, робота її потрібна… Як хороше все-таки жити иа світі!..

Правда, вона ще не уявляє собі, яким шляхом доведеться йти, шукаючи цю нову речовину. Але шляхи, безперечно, знайдуться. Багато вчених працює над схожими проблемами. Вже, певне, є деякий досвід.

— Я завтра таки піду в інститут! — вихопилося в Ганни.

— Ні, поспішати тут не слід, — засміявся Крайнєв, добре розуміючи її думки. — Це — робота на роки. Значить, і підходити до неї треба не з наскоку, а обережно. І самій братися до цієї справи теж не слід. Я думаю Яринку Мороз до тебе підпрягти. Вона здібний хімік і в курсі останніх досягнень у цій галузі… Та я, мабуть, даремно сказав тобі про все це; ти ж тепер ночей не спатимеш, все про роботу думатимеш…

— Ні, інколи я все-таки спатиму, — посміхнулася Ганна. — Але ти не знаєш, як приємно звучать ці слова: думати про роботу! Думати про роботу — нічого кращого в світі не може бути…

— А по-моєму, може. Отак посидіти — теж дуже й дуже непогано.

— Твоя правда, — засміялася Ганна. — Але ти навіть уявити собі. не можеш, яка я зараз щаслива!.. Та ми забули про вечерю, — схопилася вона з тахти. — Мені вже час починати входити в роль господині. Зараз будемо вечеряти…

— Почекай, — сказав Крайнєв. — Сьогодні ще господарюю тут я, а ти вже з завтрашнього дня.

Він швидко вийняв з буфета приготовану вечерю. Розставив усе на столі, поклав серветки.