Соколова сиділа довго у своїй схованці, потім встала і рішуче пішла знову до мосту. Коли сидіти отут непорушно — нічого хорошого не буде, а в неї е шанс перейти Дніпро, і шанс цей треба використати саме сьогодні, бо завтра вже буде пізно. Адже зараз Берг ще не знає про її втечу, і ніхто не шукає Віру Соколову. Значить, сьогодні ще може згодитися довідка, яка завтра вже, напевне, стане путівкою у в'язницю. Риск величезний, але рискнути треба. Навіть коли її затримають, то вона ще може повернутися назад і сказати, ніби просто гуляла.
Сама розуміючи неправдоподібність і сміхотворність такого пояснення, але заспокоївши себе ним, Соколова рішуче підійшла до патруля. Солдати глянули на неї без усякого інтересу. Єфрейтор спитав документа.
Ця мить вирішувала все, і рука Соколової ледве помітно тремтіла, витягаючи довідку. Як хотілося їй повернутися і побігти від мосту, сховатися від поглядів німецьких солдатів, які отут на березі Дніпра, під подихами грудневого вітру і міцного грудневого морозцю виглядали просто жалюгідними.
Але відступати вже було неможливо. Повернися вона тільки на одну мить, якось вияви свій острах — і все загине.
Та змерзлий єфрейтор не був схильний вдаватися до поглиблених спостережень чи переживань. Сотні людей проходили перед ним щодня, і ця служба насточортіла йому до нудоти. Він глянув на гестапівську довідку, спитав, куди йде Соколова, і махнув рукою. Штамп гестапо для нього важив значно більше за всі підозри.
Віра Михайлівна тихо сказала «спасибі» і пішла вздовж мосту. Вона йшла повільно, примушуючи себе не поспішати, не бігти, але кожен крок здавався їй останнім. Ось зараз схаменуться солдати, доженуть її, схоплять…
Думка була такою страшною, що кроки стали частішими самі собою, але Соколова знову стримала себе. Вона мусить іти не поспішаючи, спокійно, вона не має права жодним рухом виявити свої почуття.
Унизу прудко бігла чорнувата Дніпрова вода. Біля берегів річка вже замерзла, але на стромі ще вирувала, ще не хотіла покоритися білим кайданам. Хвильки набігали на важкі понтони і з шумом обламували нарослі крижини. Соколова підходила до другого берега, де теж стояла німецька застава, і знову холодок остраху і непевності з'явився в грудях.
Але на цей раз побоювання були цілком марні. Тут її навіть не спитали про документи, адже ясно — на правому березі вона показувала їх, а кому охота ще раз висовувати на вітер обличчя — і без того холодно.
Через кілька хвилин, ще сама не вірячи у своє щастя, Віра Михайлівна енергійно крокувала по шосе, намагаючись швидше віддалитися від мостів, від гестапо, від Києва. Колись цю відстань від дніпровських мостів до заводу вона проїздила менше ніж за годину: хто знає, скільки часу займе це тепер? Якась вантажна машина наздогнала її, Соколова помахала рукою, машина не спинилася. Марна надія, доведеться іти…
Вечір уже став заходити над перелісками, а Соколова все йшла. Перед нею з'явилося село. Вона постукала у двері крайньої хати — ніхто не відчинив. У сусідню хату теж не пустили, більше того — вилаяли. Люди, залякані німцями, поховалися і боялися відчиняти двері. Віра Михайлівна зробила ще кілька спроб, потім переконалася, що цс марна справа, і пішла далі.
Ніч уже опускалася над лісами, а вона все йшла добре знайомим шляхом, ішла, не відчуваючи, як померзли ноги, як втомилося все тіло. Коли ноги зовсім заклякли і перестали слухатися, довелось спинитися. Напівспалений ожеред чорнів недалеко від дороги. Соколова завернула до нього; вже навіть мало розуміючи, що робить, зарилася у мерзлу, пропахлу димом солому і поринула в забуття.
Ранком вона отямилася і якусь мить не могла збагнути, що з нею і як вона тут опинилася. А відчувши страшний біль у ногах і в пораненому плечі, згадала все, вилізла з соломи і знову пішла до свого заводу. Тільки тепер частіше доводилося спинятися, спочивати, бо сили зраджували і ноги стали неслухняними. Так минув ще день і ніч, а надвечір третього дня вона здаля побачила завод.
У цю мить знову думки і сумніви заволоділи нею. Добре було б отак іти, знаючи, що прийдеш додому, де тебе чекає спочинок, і дружнє привітання, і тепле ліжко. А вона чого іде на завод? Що чекає там її? Але все-таки треба йти, бо коли є десь у неї друзі, то саме там.
Вона пройшла повз зруйновані, порвані важкими вибухами корпуси. Ні руху, ні шелесту. Життя пішло звідсіля разом з машинами і робітниками. Чи залишився хто у виселку? Може, і там нікогісінько немає? Може, даремно добиралася сюди Віра Михайлівна?
Читать дальше