Вадим Собко - Зоряні крила

І, звичайно, не можна ні дня залишатися під крилечком Берг. Треба зникнути. Куди? Невідомо. Де можуть бути партизани? Де можуть бути взагалі друзі? Нічого не знає Віра Михайлівна Соколова, а мусить знати, неодмінно мусить знати.

Які у неї є документи? Одна тільки довідка з концтабору, де написано, що вона випущена на поруки Берг. Гестапівка віддала їй цю довідку, щоб можна було показувати на контролі в інституті. На всякий випадок і це може придатися. Грошей у неї немає ні копієчки, — це дуже погано. А до того ж куди вона піде? Куди?

От це останнє мучило і гнітило Віру Михайлівну найбільше. Ще ніколи в житті не опинялася вона в такій самотині, без друзів, без людей, які можуть допомогти… Важко навіть уявити щось гірше…

Та сидячи тут, у кімнаті Берг, друзів не знайдеш. Значить, треба діяти сміливо, рішуче…

Хто залишився в Києві? Нічого невідомо. Але коли в неї десь і є друг, то він мусить знайтися там, на заводі, де вона ще так недавно була директором. Значить, неодмінно треба дістатися у заводський виселок…

Маючи певну мету, Віра Михайлівна вже не могла зволікати. Вона вдяглася в своє нове пальто (надто воно помітне, треба буде замінити), сказала солдатові, який стояв на сходах, що йде в інститут. Солдат байдуже хитнув головою — йому було дано точні вказівки: Соколова може ходити цілком вільно.

Віра Михайлівна вийшла на вулицю, пройшлася трохи, озирнулася — ні, ніхто не стежить за нею. Чи, може, це тільки так здалося? Треба перевірити, ще походити.

Грудень дзвінкими морозами прийшов у Київ. Дув пронизливий холодний, хоча і несильний вітер. Обривки якихось афіш і оголошень теліпалися на стінах., Приватні крамнички на вулицях Леніна і Володимирській уже повиставляли свої» вивіски. Недалеко від опери скоро має відкріпися ресторан.

— Нічого, нічого, — стримувала себе Віра Михайлівна, — будете ви летіти звідсіля зі своїми кафе і ресторанами, аж курітиме.

Вона ходила так з годину і остаточно переконалася: ніякий шпик не йде за нею хвостом — видно, міцно увірувала Любов Вікторівна у непогрішимість власних розрахунків.

Комісійна крамниця трапилася недалеко від Бессарабки, їх у той час у Києві розплодилося дуже багато. Продавалися в них, в основному, речі, стягнені з покинутих квартир.

Господар крамниці — невисокий, повненький, видимо дуже задоволений своїм життям і становищем чоловічок — зустрів Віру Михайлівну привітною посмішкою. Так, він з охотою візьме на комісію таке хороше пальто. Що, пані потребує гроші негайно? Це, звичайно, теж можливо, але тоді ціна буде інша. Звичайно, він не дозволить собі зобидити таку приємну пані. А в чому пані збирається повертатися додому? Потрібний якийсь одяг? Найліпше звичайна фуфайка? Дуже добре, саме є одна така, майже нова і коштує недорого. Але для проведення всієї цієї операції потрібен якийсь документ. Чи не може шановна пані його показати?

Соколова показала свою довідку. Вона справила на комісіонера надзвичайне враження. Написано її було на гестапівському бланку, і ніяких запитань можна було не задавати.

Через кілька хвилин Віра Михайлівна вийшла з крамниці, змінена до невпізнання. Від розкішного пальта залишився тільки спогад. Теплий ватник грів не гірше, але, напевне, був не такий помітний. У внутрішню кишеню ватника вона поклала решту грошей. Що ж, поки що все іде непогано. Зараз її вже важче зловити, вона стала непомітною. Побачимо, як буде далі, заспокоюватися ще рано.

Вона вийшла до Сінного базару, намагаючись не проходити двічі по одній вулиці, і крутим спуском зійшла до Подолу. Щоб дістатися до заводу, треба перейти Дніпро. Мости зірвані, але німці вже встигли поставити понтони. Треба взнати, чи дозволяють переходити цивільним?

Соколова йшла, не викликаючи ні в кого підозри. Іде собі жінка у поношеній фуфайці — сотні, а може, і тисячі таких ходять по Києву. Коли взятися всіх перевіряти, так і цілого життя невистачить. Вона без пригод дійшла до мосту і побачила комендантський посилений патруль. Міст пильно охороняли.

У Соколової невистачило сміливості спробувати перейти Дніпро. Адже це значило лізти просто в пащу гестапо, наражатися на найбільшу небезпеку. Вона відійшла далі, подалася на Поділ, аж до Контрактової площі, заховалася у руїни якогось будинку, сіла на биту цеглу і замислилася.

Що зараз робити? Куди іти і де ночувати? Адже в Києві вона не знає нікого. А кого вона знає на заводі? Хто там залишився? Нічого невідомо. Сотні запитань постали перед Вірою Михайлівною, одне страшніше за одне, всі вимагали відповіді, і знайти цю відповідь вона не могла.