Вадим Собко - Зоряні крила

— Так, сама.

— Де він лежав?

— У сумочці. Ця сумочка лежала поруч Соколової на сидінні. Вона завжди носила її з собою.

— А до тіла Віри Михайлівни ви доторкалися?

— Ні. Я не розумію вас зараз, чому ви запитуєте? Вона жива? Цього бути не може! У неї все плече розвернуло уламком, і кров уже не йшла. Все застигло.

— Я не маю наміру брати під сумнів ваші слова, — сказав Валенс, — мені тільки хотілося остаточно все з'ясувати.

— Трохи дивна розмова, — розсердилася Марина. — Якщо ви мені не вірите, то є ще люди на світі, я там не одна була. Король, і Орленко, і Росовський — усі це бачили. Можете перевірити.

— Заспокойтеся, Марино, — миролюбно сказав Валенс. — Помилки в житті трапляються часто, а на війні, в метушні і паніці, частіше, ніж звичайно.

— Про яку помилку ви говорите? Соколова жива?

— Які креслення вивозила вона з заводу?

— Ті, що я привезла сюди.

— В машині більше не було нічого?

— Там ще лежав чемодан Соколової. Особистий.

— Так, ви і раніше про це розповідали…

— Значить, вона жива? Ну, говоріть?

— Цього я ще точно вам сказати не можу, — відповів Валенс. — У мене до вас прохання: запросіть сюди Полоза і Крайнєва.

Нічого не розуміючи, Марина вибігла з кабінету і за мить повернулася. Крайнєв і Полоз ішли за нею.

— Що за така екстрена нарада? — загудів Михайло Полоз. — Мені саме на аеродром треба.

— Слухаємо вас, Адаме Олександровичу, — похмуро сказав Крайнєв, якого цей виклик теж відірвав від роботи.

— Є у мене для вас, товариші, тривожна новина, — сказав Валенс, — новина не військова, але для всього нашого колективу дуже важлива. Прочитайте оцю київську газету. Я хочу почути вашу думку.

Він поклав газету на стіл. Усі схилилися над фото. Полоз глянув і тихо застогнав. До краю стриманий, він не дозволив якось вирватися своїм почуттям. У його серці панувала буйна радість.

«Віра жива! Віра жива! Віра жива!» в цю мить кричало все його єство. Він навіть не міг зрозуміти, чого тривожиться Валенс. Потім до його свідомості стало доходити, в якій ситуації опинилася Соколова, і радість потьмарилася. Ні на одну мить не міг повірити Полоз, що його дружина зрадила; для нього це було так само безглуздо, як думка про перемогу німців.

— Це провокація, — різко сказав Крайнєв, дочитавши все до кінця. — Що це писала не Соколова, я можу поручитися. Я добре знаю, як вона пише, це не її слова.

— Але підписати могла вона, — заперечив Валенс.

— Ви що, вірите в зраду? — спалахнув Полоз.

— Я тільки хочу знати правду, — повільно відповів директор.

— Значить, ви припускаєте можливість зради? — здивовано запитала Марина, для якої така думка була просто дикою.

— Я хочу знати правду, — повторив Валенс.

— Це, напевне, провокація, — сказав Крайнєв. — Я думаю, нам не слід хвилюватися і витрачати нерви з цього приводу. Марина бачила Соколову мертвою…

— А коли вона була тільки важко поранена? — заперечив Валенс. — А потім взяли її в полон, тоді якось…

— Замовкніть! — крикнув Полоз. — Чому ви намагаєтесь думати про людину якнайгірше?

— Ні, так я не думаю. Я тільки хочу знати правду, — повторив уже втретє Валенс.

— Зараз ви її не взнаєте, Адаме Олександровичу. Більше, ніж надруковано в цій газеті, не знає ніхто… Якщо у вас є якісь можливості, то попросіть наших розвідників чи партизанів узнати все, що діється у нашому інституті. А до того часу, я гадаю, всякі рішення будуть передчасними і напевне неправильними.

— Це, звичайно, справедливо, — відповів директор. — Зараз усяке рішення буде безпідставним, тільки дуже важко мені чекати, товариші.

Він сказав ці слова, і всім зразу стало ясно, як боляче йому самому, як хочеться, щоб швидше зникла ця невідомість, щоб віра в людину залишилася непохитною. Він узяв газету, згорнув її, хотів покласти у шухляду.

— Можна мені взяти цю газету, Адаме Олександровичу? — попросив Полоз.

— Прошу, тільки поводьтеся з нею обережно, я маю її віддати.

— Добре, я буду поводитися обережно. Дозволите іти?

— Так. Дуже шкодую, що не міг повідомити нічого приємнішого.

— Що правда, то правда, — похитав головою Крайнєв і вийшов. За ним рушили і Марина з Полозом. Новина просто приголомшила обох, і вони не зовсім розуміли, куди йдуть.

— Ходімо до мене, — не то попросив, не то наказав Полоз, і Марина слухняно пішла за ним.

Вони сіли поруч стола у кімнаті Полоза, де в цей час нікого не було — всі пішли на аеродром.

— Ти бачила Віру мертвою? — ніби з ножем до горла пристав до дівчини Полоз.