Вадим Собко - Зоряні крила

— Бачила.

— Розповідай.

Марина повільно, намагаючись не пропустити жодної деталі, розповіла про останню годину, проведену в степу біля розбитої машини. Вона говорила не поспішаючи, підшукуючи найточніші слова, і Полоз ясно зрозумів, що ніхто не торкався тіла Соколової, і цілком можливо, що вона була жива, але цього ніхто не помітив.

Вхопившись за голову, сидів він перед Мариною, і великі руки його стискали скроні все міцніше і міцніше. Коли дівчина закінчила, він утопив погляд в газету і довго дивився на велике фото, намагаючись усе відзначити, нічого не пустити, все збагнути.

Енергійний, протестуючий поворот голови Віри Михайлівни вразив і його. Ох, як добре знав він оцей рух. Ні, ніколи він не повірить, що його дружина зрадила. Такого не може бути, і він зуміє це довести.

Тільки як це зробити? Легше сказати, ніж здійснити. Але тепер він, Полоз, не має права залишатися бездіяльним, він мусить обстоювати честь Соколової!

Що робити? Це запитання ніби яскравими вогненними літерами писалося перед його очима і пекло мозок. Він аж застогнав від почуття безсилля і безпорадності.

Марина дивилася на нього співчутливо, на очі її навернулися сльози.

— Ясно тільки одно, — сказала вона, — всі мої розповіді ні до чого. Там було допущено помилку, Віра Михайлівна жива. Це єдине, в що я вірю. А всьому іншому я не вірю ні на крихітку. І коли все це з'ясується, ми всі будемо соромитися своїх сумнівів.

Полоз був їй безмірно вдячний за ці слова. В таку хвилину треба було, щоб хтось став на допомогу, щоб хтось підтримав його, і саме цю допомогу принесла Марина.

— Дякую, Марино, — сказав майор, — я вже якось сам тепер у цих справах розберуся.

— Ні, — сказала дівчина, — не сам. Віра Михайлівна була і моєю подругою. Ми всі будемо думати…

Але скільки вони не думали, ніхто нічого путнього не придумав. Михайло Полоз став похмурий, мабуть, ще чорніший, ніж у ті дні, коли прийшло повідомлення про смерть дружини, бо для кожної чесної людини легше взнати про смерть, ніж припустити хоч найвіддаленішу думку про можливу зраду.

Та скільки не міркував, скільки не мучився у безсонні ночі майор Полоз, нічого придумати не міг, Щодня з надією поглядав він на Валенса, сподіваючись почути якусь новину, але директор мовчав, бо і сам не знав нічого. І кінець кінцем таке життя стало для Полоза нестерпним. Він прийшов до Валенса і сказав:

— Мене, Адаме Олександровичу, треба відпустити. Далі я так жити не можу: або збожеволію, або вкорочу собі віку.

— Куди відпустити? — не зразу зрозумів Валенс.

— Спочатку до Москви, а там я вже розберуся, як мені треба діяти. Пілота-випробувача вам сюди дадуть не гіршого за мене, а я зараз у такому стані, що мені довіряти випробування крайнєвських літаків просто небезпечно.

Валенс уважно глянув на нього, замислився. Мабуть, Полоз мав рацію.

— У тебе вже є якісь плани?

— Ні, зараз немає ніяких, але залишатися в такій невідомості я теж не можу, краще вмерти.

— От ніколи не думав, що ти здатний на істерику.

— Це не істерика. Так треба зробити.

І Валенс теж подумав, що так треба зробити, йому й самому страшенно хотілося знати про Соколову все, він не вірив підлій газеті, але заперечити їй не міг. Валенс ще хвилину подумав і сказав:

— Добре, я тебе відпущу. Так, мабуть, буде правильніше.

І за кілька днів майор Полоз уже стояв біля вікна вагона швидкого поїзда. Крайнєв, Марина і Валенс стояли на пероні, махаючи хустинками. «Щасливої дороги! Чекаємо новин!»

Тепер Віра Михайлівна Соколова розуміла цілком ясно, що з Києва, з гостинної квартири Любові Вікторівни Берг треба негайно зникнути. Зробити це просто: досить вийти на вулицю, завернути за ріг і відчути себе цілком незалежною від усіх ворогів. Зараз ніхто її не охороняє — Берг і справді переконана у повній недоцільності втечі. Фото в газеті назавжди відрізало Соколовій усі шляхи до повернення. Тепер в очах радянських людей вона виглядає справжньою зрадницею. Куди ж тікати?

Так, на перший погляд усі розрахунки Берг цілком вірні. Але все-таки вона помиляється. Можна і в цьому розпачливому становищі знайти вихід. Невже людина, яка почуває себе невинною, не зможе цього довести? Складна все-таки, дуже складна це справа. Кому зараз, під час війни, захочеться розбиратися — винна чи не винна Соколова, зрадила вона чи залишилася вірною Вітчизні? У кращому випадку розгляд справи відкладуть на багато років до кінця війни. І все-таки треба йти до своїх, тільки до своїх і більше нікуди, що б там не було!