Вадим Собко - Зоряні крила

Вірі Михайлівні здавалося, ніби ця клята гестапівка зашморгнула їй круг шиї мотузку і затискає повільно, але невмолимо. І найстрашніше тут те, що ніякого виходу не знайдеш! Невже їй і справді доведеться покінчити життя самогубством? Ні, не дочекаються — до останнього подиху життя Віри Соколової належить Комуністичній партії, і так дешево вона його не віддасть!

А от поміркувати над усім цим, видно, треба добре. Бреше ця гестапівка, мусить бути тут ще якийсь вихід, і Соколова цей вихід знайде!

— Ви з сьогоднішнього дня можете вільно виходити з дому. Ваші друзі тепер, напевне, охоче повісять вас, якщо зловлять, — вела далі Берг. — Та нам, очевидно, доведеться розлучитися. В інституті для вас уже приготували кімнату. Я і далі залишила б вас тут, але у вас надто люті очі, ви можете не стриматися і задушити мене, а мені б цього не хотілося.

Вона знущалася одверто і неприховано.

— Дайте мені газету, — попросила Віра Михайлівна.

— Прошу. Можете вивчити свою заяву, адже вам треба знати її, коли хтось запитає.

Соколова ще раз глянула на своє фото, потім розгорнула газету, пробігла очима по рядках. Малесенькими літерами на третій сторінці було надруковано про незначний відхід німецьких військ в районі Москви. Віра Михайлівна зразу все зрозуміла: видно, саме це повідомлення приносили вчора Дорнові. От чому так хвилювалися фашисти. Соколова раптом відчула за собою силу.

— Ви вчора взнали про цей відступ?

— У вашій долі це нічого не змінить, — прошипіла Берг, — не забувайте: я вас можу повісити щохвилини.

— Я це дуже добре знаю, — відповіла Соколова.

Валенс сидів у своєму кабінеті, якщо можна було назвати кабінетом цю малесеньку кімнатку, де стояв письмовий стіл і залізне ліжко, і уважно читав київську газету. З аркуша паперу на нього дивилося добре знайоме обличчя Віри Михайлівни Соколової»; прізвище її стояло під підлим зрадницьким зверненням до радянських учених і інженерів, рука простягала креслення Людвігу фон-Дорну.

Як же так могло трапитися? Адже Марина Токова сама бачила вбиту Соколову? Що ж це, помилка? Так, може бути помилка. У метушні бою, з переляку і в паніці навіть холоднокровніші за Марину люди допускалися тяжких помилок. Соколова могла бути пораненою, знепритомніти, а її вважали мертвою. Все це ймовірно і можливо. А от далі починалося і неймовірне, і неможливе.

Не міг Валенс повірити в зраду Віри Михайлівни Соколової. Або він нітрохи не розуміється на людях, або все це якась брудна провокація, дуже тонко і хитро розрахована. Ясно тільки одно: Соколова жива, а все інше треба ще з'ясувати і перевірити.

Директор згорнув газету, поклав у стіл. Тепер перед ним постало ще важче питання: говорити про цю новину Крайнєву і Полозу чи промовчати? Може, треба почекати, поки з Києва прийдуть ще якісь точніші повідомлення?

Валенс замислився. Складне становище, і не так просто знайти з нього вихід. Ні, мабуть, все-таки треба сказати. Затаювати тут нічого. Коли Соколова справді зрадила, то про це мусять знати всі, а якщо це провокація, то про неї теж нічого мовчати. В усякому разі колектив інституту стратосфери заслуговує на повну довіру, і будь-що від нього приховувати Валенс не має права.

Він витягнув газету, ще раз подивився на фото — ні, помилки тут немає, це Віра Михайлівна, саме вона, а не хтось інший. Ясно видно характерний поворот її голови, упертий, викличний. Знову замислився Валенс: здалося йому, ніби в самому цьому рухові голови затаївся протест, обурення. Директор поклав газету на стіл, усміхнувся.

— Починаю вже вважати бажане за дійсність, — сказав вів сам до себе, почуваючи, як серце його заливає хвиля гарячого прагнення, щоб Соколова виявилася чесною, щоб це все було тільки звичайнісінькою підлою провокацією фашистів.

У двері постукали. Зайшла Марина Токова. Вона принесла на підпис якісь папери, вимоги на дефіцитні матеріали. Всі ці справи Валенс швидко вирішив.

— Дозволите іти? — запитала дівчина.

Валенс мовчав, дивлячись на її хвилясте волосся. Марина глянула на нього здивовано.

— Марино, — несподівано сказав директор, — розкажіть мені ще раз, як було вбито Соколову.

Токова незадоволено скривила губи. Вона вже сто разів розповідала цю історію.

— Для чого вам це потрібно?

— Хочу почути ще раз.

Марина розповіла все точно так, як було, нічого не перебільшуючи і не приховуючи.

— Ви самі забирали її партійний квиток?