Вадим Собко - Зоряні крила

— Прошу сідати, — запросив він Віру Михайлівну, рукою показуючи на крісло перед столом.

Соколова сіла. У друге крісло напроти неї без запрошення опустилася Берг.

— Я сподіваюся, — досить правильною російською мовою почав говорити Дорн, — ви вже знаєте, для чого ми вас сюди запросили. Мушу сказати, що я глибоко зворушений вашим патріотичним вчинком і хочу принести вам найщирішу подяку. Безперечно, ваш патріотичний вчинок значно полегшить нашу складну роботу в цій країні і допоможе нам зібрати навколо нашого інституту всіх учених, які ще залишилися в цій зруйнованій країні, де ми всі волею фюрера дуже скоро встановимо повний порядок. Я також сподіваюся, що це матиме значення і для всіх учених, які коли-небудь захочуть до вас приєднатися…

Віра Михайлівна слухала, нічого не розуміючи. Про який вчинок говорить цей німець? За що він дякує? Вже передчуваючи якусь провокацію, вона невідступно дивилася на руку Дорна. Він поклав її перед собою на стіл, в такт мови ворушив пальцями, і Соколовій здалося, ніби по столу намагається лізти величезний білоногий павук.

— Про що ви говорите? Я нічого не розумію! — вигукнула Віра Михайлівна, тільки-но Дорн на мить спинився, щоб перевести подих.

— Ваша скромність робить вам тільки честь, але я гадаю, що вона дещо перебільшена. Те, що ви зробили, само по собі настільки патріотично і важливо, що вам не слід соромитися своїх вчинків.

Нічого не розуміючи, Соколова глянула на Любов Вікторівну Берг. Та охоче прийшла на допомогу.

— Пан Людвіг фон-Дорн говорить про креслення літаків винаходу конструктора Крайнєва, які ви так люб'язно передали у розпорядження нашого державного інституту проблем стратосфери.

Вірі Михайлівні на мить здалося, ніби вона збожеволіла. Про які креслення говорить Берг? Невже про ті, які залишилися далеко-далеко в Спасівці? Невже та жінка зрадила? Ні, про таке навіть подумати страшно.

— Я не передавала вам ніяких креслень! — вигукнула вона. — Це звичайнісінька провокація!

— Звичайно, — знову сказав Дорн, — ваша скромність, безперечно, дорівнює вашій красі. Я звик це цінувати. Не часто доводиться бачити, щоб люди відмовлялися від патріотичних вчинків.

— Про які креслення ви говорите? — крикнула, вже не в силі стримуватися, Соколова.

— От про ці, звичайно, — Дорн опустив руку кудись униз і витяг один аркуш.

Віра Михайлівна відразу ж пізнала його: так, саме це креслення залишалося там, у Спасівці. В цю мить вона величезним зусиллям волі примусила себе заспокоїтися.

— Дозвольте подивитися? — попросила вона.

— Прошу.

Чимало, видно, довелося помандрувати цьому шматкові ватманського паперу. Мабуть, не просто взяли його німці в тій затишній хаті. Хтось складав його у багато разів, намагаючись краще заховати, куля пробила його у чотирьох місцях, ніби пропекла. В одному місці жовтуватий папір прикрасила чорнувато-червона пляма: хтось рятував ці креслення ціною крові.

Віра Михайлівна роздивлялася цей аркуш, ніби читала трагічну, але від того не менш героїчну історію.

— А що коли я зараз подеру його на дрібні шматочки? — знову загораючись люттю, запитала вона.

— Пізно, — спокійно відповів Дорн. — Усі креслення вже давно сфотографовані. Я не дав би його вам до рук, коли б цього не було зроблено.

Віра Михайлівна зрозуміла, що це чиста правда. Вона ще раз подивилася на креслення. На неї війнуло спогадами, давніми і милими. Як хороше було тоді працювати, творити, винаходити… А зараз? Що вона мусить зробити зараз?

— Дозвольте, — простяг руку Дорн.

Вона віддала папір, і саме в цю мить сліпуча іскра блиснула в кімнаті. Соколова здригнулася і озирнулась. У кутку стояв фотограф з апаратом.

— Ваш патріотичний вчинок не міг залишитися незафіксованим для майбутніх поколінь, — пояснив Дорн, — а тепер давайте поговоримо про справи. Я маю повноваження запропонувати вам обійняти посаду директора Київського інституту проблем стратосфери. Ми хочемо, щоб навколо вас об'єдналися всі вчені, які мають відношення до цього питання… Війна скоро закінчиться, і ви розумієте, наскільки важливо тут, на місці, мати вже готовий колектив, здатний розв'язувати досить складні завдання.

Віра Михайлівна зрозуміла все. З її допомогою фашисти хочуть зібрати вчених і, може, навіть розпочати роботу. Ну, на це вони можуть не сподіватися!

— Я попросив би вас, — так само люб'язно продовжував Дори, — ознайомитися з текстом цього звернення до всіх учених Радянського Союзу — тих, що ми вже звільнили, а також і тих, що ми незабаром звільнимо.