Вадим Собко - Зоряні крила

— Ну, так що ж нам хорошого пишуть з фронту? — тихо запитала Ганна, опускаючись на стілець біля Марини.

Марина здригнулася.

— Звідки ти знаєш?

— Я нічого не знаю, — м'яко усміхнулася Ганна, — але в тебе такий замріяний вираз обличчя, що можна думати все що завгодно. Можна навіть подумати, ніби ти закохана, — продовжувала вона, лукаво поглядаючи на подругу.

— Не час зараз закохуватися, — спалахнула Марина, тільки зайвий раз підтверджуючи здогади Ганни.

— Ні, чому ж не час? Коли кохання не заважає проектуванню, то поганого тут я нічого не бачу.

Ганна явно кепкувала, і Марина це зрозуміла.

— Коли б ти його знала, — несподівано просто сказала вона, — то напевне говорила б інакше.

— Як його прізвище, коли не секрет?

— Його прізвище Росовський.

— Про Короля і Орленка не пише він нічого?

— В кожному листі, — відповіла Марина, — я і не знала, що вони тепер такі друзі.

— І як же вони там, живі, здорові?

— Король був поранений, — сказала Марина, пригадуючи, — але зараз вони вже знову всі воюють.

Глибока ніч лежала над Уральськими горами, над безкраїми степами, над фронтами війни. В кімнаті захолола пічка і вже стало холодно, бо мороз на вулиці досягав сорока градусів, а подруги все ще сиділи в кімнаті Марини, розмовляючи про далеких знайомих, які раптом стали на диво близькими і рідними.

Несподівано в коридорі пролунали важкі кроки, і в тиші прогримів чийсь грубий голос. Слова були незрозумілими, і Ганна з Мариною зразу насторожилися.

Ще раз пролунав голос, він був явно незнайомий, і тоді вже довелося глянути в коридор. Ганна і Марина вийшли і зразу навіть спинилися на порозі дверей, не розуміючи.

У коридорі, замотаний з ніг до голови у якісь шарфи чи ковдри, стояв високий чоловік. Всі покривала його були густо заліплені снігом, а пілотський шолом нагадував брилу криги. Чоловік цей щось вигукував дивною мовою, яка мало нагадувала російську. Побачивши дівчат, він швидко рушив до них, і тоді в ковдрах раптом з'явилося чоловіче повне обличчя, з відмороженим, побілілим носом.

Марина аж крикнула, побачивши цей ніс. Вона не дала чоловікові зайти в кімнату, а тут же таки в холодному коридорі стала відтирати носа снігом, аж поки він не почервонів. Тільки тоді дівчата дозволили невідомому зайти в кімнату.

Він зайшов, важко відсапуючись, розмотав свої укривала, дістав з глибоченної кишені папери, подав їх Ганні, і тоді дівчата узнали, що інженер Генрі Кервуд приїхав з Америки до них на завод для обміну досвідом.

Першим ділом було повідомлено Валенса, і поки директор прийшов, Генрі Кервуд уже встиг розпитати про все. Поки що інтереси його не виходили за межі суто побутових справ і вдовольнити їх було неважко.

Містер Генрі Кервуд був досить високий на зріст, міцний чоловік. Риси його обличчя були правильними і, мабуть, навіть красивими, коли б їх не псував червоний, відморожений, розпухлий ніс. Він, видно, здорово болів, бо Кервуд щохвилини торкав його пальцем і кривився.

Інженер негайно оголосив, що дуже радий побувати на такому заводі у союзників і взагалі дуже радий працювати в Росії. Росія йому подобається, але порівнювати з Америкою її не можна. Проте і тут можна працювати дуже добре. Саме працювати тут він і має намір. Його сюди для цього послано.

— А коли буде другий фронт? — негайно запитала Марина.

— О, буде, буде, — відповів Кервуд, — про це можна навіть не думати. Раз ми вже сказали, то все буде зроблено. Можете бути певні.

Висловлення Кервуда перервав прихід Валенса. Його викликали по телефону. В цей пізній час він ще не спав і зразу ж прийшов на роботу. Про приїзд Кервуда його попередили заздалегідь, але він не думав, що це трапиться так скоро.

Вони привіталися, і директор зразу повів влаштовувати свого гостя. На обличчі у Валенса весь час була привітна посмішка, але явно відчувалося, як уважно приглядається він до американця. Здавалося, ніби й гість це відчуває, хоч на поведінці його це ніяк не позначалося. Він сміявся з кожного свого слова, сміявся, показуючи великі зуби і повторюючи речення. Він говорив ламаною російською мовою, але зрозуміти його можна було легко.

На прощання він поплескав обох дівчат по плечах і зробив це так милостиво, ніби король. Марина і Ганна ледве стрималися, щоб не розсміятися йому просто в вічі. Він був такий переконаний у своїй правоті і зверхності, що навіть сперечатися з ним не хотілося.

Валенс бачив, що кілька ущипливих речень уже крутиться на язиках у дівчат, і, щоб якось уникнути гострої розмови в першу ж мить побачення з гостем, а може, навіть і співробітником, вивів його з кімнати. Ще кілька хвилин по коридору лунав голос американця, потім все затихло.