Вадим Собко - Зоряні крила

В сусідній кімнаті щось зашаруділо — Віра Михайлівна прислухалася: ні, це тільки здалося, нікого немає у квартирі. Берг від самісінького ранку подалася на роботу, німець — не то охоронник, не то ординарець, — мабуть, сидить на площадці, його можна викликати, натиснувши кнопку.

Соколова знову подивилася вниз. Як мало людей проходить по вулиці Леніна, ніби вимерло все в Києві. Тільки каштани стоять незмінні, незборимі у своїй красі, вони навіть тепер, восени, незабутньо гарні.

Від кількох хвилин стояння плече заболіло знову. Віра Михайлівна лягла. Думки текли повільні, але насторожені. Це почуття настороженості, не зникало весь час від тої хвилини, коли Соколова побачила Любов Вікторівну Берг. У цій квартирі поруч живуть два вороги, хоч правильніше ці відносини визначити як стосунки тюремника і в'язня. Але чого хоче від Соколової Берг, зрозуміти поки що неможливо. Вона завжди дуже привітна, люб'язна, розповідає останні вісті, радіє з успіхів гітлерівських військ, які все ще просуваються вперед, і навмисне не хоче помічати, що її бранка мало не кричить від цих вісток.

Але ж Берг, напевне, має якийсь план, вона чогось вимагатиме, щось хоче зробити з Соколовою. Вона не може бути такою люб'язною і запопадливою, не маючи якоїсь певної мети. Минуло вже більше місяця з того дня, коли вони зустрілися вперше, а й досі не було сказано жодного слова, яке дало б привід думати, ніби Берг має якісь задні думки чи плани. Але в люб'язність цієї гестапівки Соколова не може і на мить повірити, надто добре вона знає Любов Вікторівну, щоб хоч припустити таку можливість.

Чого ж вона хоче? Важко, майже неможливо відповісти на це запитання. Ясно тут тільки одне: якось використати Віру Михайлівну гітлерівцям не вдасться, хай вони про таке і не мріють. А що ж вона сама, Соколова, так і буде сидіти склавши руки? Так, поки не одужає, буде вичікувати. Треба набратися сили, а тоді визначиться план дії. Не може бути, щоб у Києві не залишилося своїх людей, тут, напевне, є і підпільна організація і окремі залишені комуністи. Як зв'язатися з ними — ще невідомо, але вона знайде спосіб і зв'яжеться.

Невеличка проходка по кімнаті, кілька хвилин стояння біля вікна вкінець знесилили Соколову. Вона закрила очі, і раптом усі почуття зникли, ніби розчинилися у дрімоті. Хтось зайшов у двері, це вже, мабуть, Любов Вікторівна повернулася — здається, її хода. Цікаво, яку ще новину вона принесе сьогодні. Звичайно, нічого хорошого від неї не почуєш. Кілька днів тому вона прийшла весела і сказала:

— Ви знаєте, я ніколи не думала, що більшовики так розучилися конспіруватися. Звичайно, це покоління вже забуло революційні традиції. Сьогодні гестапо заарештувало організацію, залишену тут, у Києві, але як заарештувало, ви собі уявити не можете. Ці люди вирішили, що в місті радянська влада, дали якійсь жінці-кур'єрові список цілого комітету, щоб вона всіх оповістила про день засідання. Та жінка пішла, і, звичайно, за нею простежили, і весь комітет уже за ґратами. Я навіть не можу зрозуміти, що це таке: дурість, повне нерозуміння ситуації в Києві, де працюють найкращі сили гестапо, чи просто зрада? Я була кращої думки про ваших підпільників.

Вона говорила це гаряче, хвилюючись, і Соколова не могла зрозуміти головного — інтонації: співчуває чи обурюється Берг? Сама по собі звістка була страшною. Все це, звичайно, могло бути і неправдою, але чомусь думалося, що саме зараз гестапівка не бреше… Проте перевірити це повідомлення Віра Михайлівна не могла ніяк і похмуро промовчала, слухаючи переможну розповідь фрау Берг.

А що вона принесла сьогодні? Мабуть, знов казку про те, що більшовики здали Москву.

Цього разу Любов Вікторівна прийшла неговірка, роздратована. Ненависно глянула на свою полонянку, сіла до столу вечеряти — все це мовчки, гнівно. Соколова розуміла: щось трапилося дуже неприємне, але нічого не запитала; вона взагалі заборонила собі будь про що запитувати у своєї тюремниці.

— Сьогодні вночі злетів у повітря готель, де жили наші офіцери, — несподівано сказала Любов Вікторівна. — Видно, я помилялася — не всі більшовики розучилися конспіруватися.

Серце Соколової забилося несамовито часто. Значить, є-таки наші люди в Києві, значить, можна встановити з ними зв'язки!

Берг ніби прочитала її думки.

— Не дуже радійте з цього приводу. Їх уже спіймано і за два дні буде страчено. Але все-таки я думала, що такого в Києві бути не може.

Віра Михайлівна кілька хвилин помовчала, даючи собі заспокоїтися, потім уперше за весь час перебування в цій квартирі запитала: