Вадим Собко - Зоряні крила

Він замовк, і кілька хвилин у кімнаті тривала тиша.

— Тут нічого вагатися, Марино, — сказав Крайнєв, — ми всі вже зрозуміли, що зараз треба робити. Перспективу може втратити людина, а Комуністична партія не втрачає перспективи ніколи. І коли вона нам наказує працювати саме тут, то ніяких сумнівів бути не може. Перед нами зараз тільки одне завдання — працювати так, як від нас вимагають, дати все, що від нас хоче мати армія, — може, не зараз, але якнайшвидше.

Двері прочинилися, і в кімнату зайшла Валя. Вона була в льотному комбінезоні, в руці тримала шолом. Надворі вже починала залягати зима, зривався сніжок, дзвінкий уральський морозець скував калюжки. На льотному полі було вітряно і морозно. Доводилося тепло вдягатися.

Обличчя Валі пашіло рум'янцем. Видно, вона швидко йшла чи, може, навіть бігла до Валенса.

— Адаме Олександровичу, — з ходу сказала вона, навіть ні з ким не вітаючись, — аеродром доведеться поширювати. Тут на ньому реактивного літака не посадиш. Ой, Марина, — раптом пізнала вона дівчину, — як же ти змарніла, моя хороша.

І вона кинулася до Марини, схопила її в обійми.

Разом з Валею в кімнату ввійшов дух діловитості і роботи. Марина ясно побачила, що люди тут уже працюють. на повну потужність, і для якихось вагань чи сумнівів місця бути не може. І раптом вся попередня розмова стала здаватися їй недоречною. Зараз треба було братися до роботи, щоб і справді реактивні літаки якнайшвидше з'явилися в небі війни.

— І ще я одне хочу сказати, товариші інженери, — продовжувала Валя, випускаючи Марину з обіймів, — без роботи я тут не маю наміру сидіти. Так ви вже постарайтеся якомога швидше матеріал для досліджень мені приставити. Щоб було на чому літати. Повторюю — краще мені було б, звичайно, німців бити, але раз уже така моя доля, то нічого не зробиш — давайте мені літаки випробовувати.

— От бачите, Марино, до чого нам треба братися, — сказав Валенс. — І для вагань тут місця немає. А Валя має рацію на всі сто процентів — треба працювати, а не сумніватися. І думаю я, що всі ці розмови вже закінчено. Ви, Марино, сьогодні влаштовуйтеся, товариші вам допоможуть, а завтра починайте працювати.

Марина не встигла відповісти, як на порозі з'явився майор Полоз. Його обличчя було спокійним, може, трохи іронічним. Зірочка Героя Радянського Союзу видніла на гімнастьорці. Він був один з перших пілотів, які у війні одержали почесне звання Героя Радянського Союзу.

— Добрий день, товариші, — привітався він, — от і прибув я до вас на роботу. Відвоювався. Видно, і без майора Полоза можна німців побити.

Обличчя його раптом зійшлося в гримаску, і видно було, як боляче йому зараз, в такий гарячий час, опинитися так далеко від фронту.

— Прибув у ваше розпорядження, товаришу Валенс, — продовжував він. — На посаду головного випробовувача літаків. Дуже мені хочеться знати, чи вже хоч є на що подивитися, чи даремне майора Полоза від важливої справи відірвали?

— Сідайте, товаришу Полоз, — запросив Валенс. — Ви спочатку влаштовуйтеся, а робота вам знайдеться.

Полоз обвів очима присутніх, і мимоволі всі опустили очі. Серце кожному свердлила одна і та ж думка — Полоз ще не знає про смерть Віри Михайлівни. Тому він такий гомінкий і веселий, незважаючи на гіркоту від цього несподіваного призначення.

А Полоз сів у крісло і продовжував говорити:

— Викликає мене командувач і каже: поїдеш на почесну роботу, — вік би мені цієї роботи не бачити. Я відмовляюся, а він сміється, каже — дивне діло, до власної дружини на завод відмовляється їхати чоловік…

Марина не витримала. Судорога звела її горло. Розбита машина в далекому українському степу знову з'явилася перед очима. Біле, ніби мармурове обличчя Віри Михайлівни виднілося в кабіні.

— Що з вами, Марино? — кинувся до неї Полоз.

Дівчина не сказала ні слова. Вона схопилася з стільця і вибігла з кімнати. Десь далеко за дверима почулося її ридання.

— Що тут трапилося, товариші? — обличчя Полоза стало раптом зовсім темним, мало не чорним.

Він обвів очима всіх присутніх, і минуло багато часу, раніше ніж Валенс наважився сказати перше слово. Потім почала розповідати Марина.

Полоз все вислухав і вийшов з кімнати Крайнєва. Зачиняючи двері, ледве помітно похитнувся, але поспішив причинити двері, щоб ніхто не помітив цієї слабості. Все трапилося надто швидко і несподівано. Здавалося, ніби Полоз от-от втратить рівновагу і зірветься зі свого спокійного тону, закричить чи заплаче.