Вадим Собко - Зоряні крила

— Очевидно, доведеться почекати нагоди, — відповів Старк, — не треба надто рано розкривати всі свої справжні наміри. Це було б з нашого боку недалекоглядно.

Він знову підійшов до вікна. Тепер на вулицях панувала темрява. Генерал глянув на годинника. В Нью-Йорку давали пробну повітряну тривогу, хоч ніяка небезпека не загрожувала і не могла загрожувати місту. Генерал задоволено потер руки. Німці наступають. Все йде на добре.

А тимчасом маленький горбатий хлопчик день за днем, крок за кроком ішов на схід. Він ні в кого не питав дороги, бо не знав точно, куди йому треба потрапити. Він нікому не міг звірити своєї таємниці, бо знайомі люди не зустрічалися йому, а незнайомим він не вірив. Його інколи підсаджували на воза і трошки підвозили, часто підгодовували жалісливі жінки, розпитували, куди він іде, і співчували, намагаючись допомогти. Маня Коваленко завжди дякував за допомогу, сідав до столу чи лягав спати на лаву, та ніде не залишався більше однієї ночі. Незнайоме досі почуття відповідальності за незвичайний вантаж, захований у пакунку на спині, відразу зробило його дорослішим.

Він дізнався, що лінія фронту проходить десь недалеко Харкова, і тому саме це місто стало метою його прагнень. Він говорив, що йде до родичів, бо мати його загинула, і це ні в кого, навіть у найпильніших дозорців німецьких комендатур не викликало жодних сумнівів: надто маленьким і беззахисним здавався усім Ваня Коваленко, щоб шукати в його особі відважного партизана. Справа полегшувалася тим, що тисячі й десятки тисяч дітей, які втратили своїх рідних, блукали тепер по країні, і розібратися в тому, хто з них справді осиротів і шукає притулку, а хто намагається перебратися через лінію фронту, не зміг би найдосвідченіший гестапівець.

Спочатку Ваня дуже боявся, що його відразу спіймають, викриють та кинуть у тюрму, але з часом страх цей зник. Натомість з'явилися досвід, звичка, і хлопчина став наздоганяти лінію фронту, яка все ще поволі віддалялася.

Одного холодного похмурого ранку Ваня почув ніби розкати далекого грому і не відразу збагнув, що воно таке. Але грім гримів ритмічно, не вщухаючи; він не наближався і не віддалявся. Наче якийсь велетень потрапив у глибоку яму і не може звідти вилізти — аж землю струшує від люті, а все-таки ніяк не може зрушити з місця.

На околиці села, до якого підійшов уже надвечір Ваня Коваленко, зібралися жінки, діти. Так бувало в усіх селах — виглядали, чи не повертаються з полону чоловіки й батьки. На Ваню дивилися жалісливо, співчутливо.

— Що це воно гримить, тьотю? — запитав хлопець у жінки, яка самотньо сиділа край дороги.

— Фронт гримить, — неохоче відповіла вона, глянула на хлопця і знову перевела погляд на далекий курний звивистий шлях.

Почуваючи, як несамовито забилося в грудях серце, Ваня ввійшов у село. Значить, фронт уже недалеко, значить, він уже скоро зможе перейти цю невидиму лінію та віддати якомусь генералові такі потрібні для перемоги над ворогом креслення.

Він попросився переночувати, як робив це вже багато разів, і його пустили до хати, майже ні про що не розпитуючи. Ще молода жінка поралася біля печі, двоє зовсім малих дітей товклися під столом, а стара бабуся сиділа на лаві. Все це раптом нагадало покинуту домівку, і якийсь клубок підкотився до горла. Але піонер Ваня Коваленко стримався: не личило йому плакати, виконуючи таке важливе завдання.

— Куди ж ти йдеш, хлопчику? — витираючи зволожені очі, запитала господиня.

— До Харкова… У нас там родичі, — твердо відповів Ваня.

— А мати твоя де?

— Вмерла. На міні…

— Ох, не пройдеш ти зараз до Харкова. Фронт десь тамечки лежить…

— Нічого, поки хлопець дійде, візьмуть фашисти і Харків, — сердито прошамкотіла стара. — Згуби на них немає!

— А далеко до Харкова? — спитав Ваня.

— Ні, не дуже. Кілометрів з дев'яносто.

— А до фронту?

— Кілометрів, мабуть, з тридцять… Тільки йти тобі туди не слід. Уб'ють, нікому й згадати буде…

— Що ж мені робити?

— Почекати. Якщо візьмуть німці Харків, просто поїдеш; якщо наші проженуть німця, тут пересидиш, а тоді своїх знайдеш, — радила бабуся.

— Залишайся поки що в нас, — сказала господиня, — разом зимувати будемо. Двоє вас чи троє, то байдуже — однаково доведеться зуби на полицю покласти… Залишайся.

Вані страшенно хотілося залишитися тут. Саме тепер, коли фронт був уже близько, його пройняв страх, і перемогти це почуття він одразу не міг. Так добре було б віддати комусь пакунок і залишитися тут, у цієї хорошої жінки, яка так нагадує маму, і не думати більше ні про лінію фронту, ні про довгі кілометри дороги…