Вадим Собко - Зоряні крила

І тому Кервуд вирішив іти зразу до мсти, не утруднюючи себе зайвими розмовами.

— Слухайте, Крайнєв, — сказав він, — невже ви і справді не розумієте всіх переваг, які дає Америка інженерові вашого масштабу?

— Одверто кажучи, не розумію, — усміхнувся Крайнє! вже добре знаючи, до чого йтиме розмова.

— Це дивно, — безапеляційно заявив Кервуд.

— В чому ж полягають ці переваги?

— По-перше, в справжній славі. Ніде в світі так не поважають інженерів, як в Америці.

— І, мабуть, саме тому позбавляють їх взагалі права на ім'я? Я дуже добре знаю, скажімо, трактор фордзон чи машину шевроле, але, мабуть, ніхто в світі не знає імен інженерів, які їх створили. Чи не цю славу ви хочете запропонувати мені?

— Ні, — відповів Кервуд, — така слава не для вас. Ви у нас могли б мати літаки і автомашини з реактивними двигунами, і всі вони іменувалися б вашим ім'ям…

— От це мене не дуже приваблює, — одверто розсміявся Крайнєв. — Колись у нас це було проблемою для товаришки Токової, але зараз, здається, і вона вже давно позбулася подібних думок.

— Товаришки Токової? — перепитав Кервуд.

— Так, це наш найкращий інженер і мій перший заступник.

— Так, я знаю її, вона мені носа від морозу відтирала, — засміявся Кервуд і торкнувся свого носа, з якого все ще облазила шкіра. — Але невже справді ви волієте одержувати тут свою зарплату і, власне кажучи, жити зовсім не так багато? В Америці ви мали б власні експериментальні лабораторії, власну віллу, забезпечене життя…

— А чого мені тут бракує? — одверто засміявся Крайнєв.

— Дуже багато чого. Скажімо, весь цей час я бачу вас в одному і тому ж костюмі.

— От це правда, — зітхнув Крайнєв. — Німці тепер в моїх костюмах ходять. Залишився в Києві весь мій гардероб.

— Він був такий великий?

— В усякому разі, пристойний навіть для вас. А щодо лабораторій, то я їх тут маю, жити мені теж є де, а від того багатства щось мало я бачив радості по чужих краях.

— І все-таки в душі ви розумієте, що вам краще було б працювати в Америці.

— Це слід розуміти як пропозицію? — гостро запитав Крайнєв.

— Я не маю жодних повноважень, — зразу заховався Кервуд, — це може залежати тільки від вашого бажання.

Крайнєв кілька хвилин дивився на свого співбесідника, і в його думках з'являлася холодна усмішка Людвіга фон-Дорна. Де він зараз, цей Дори? Цікаво було б з ним зустрітися.

— Ви зараз працюєте над реактивними літаками? — несподівано змінюючи тему розмови, запитав Кервуд.

— Так, я зараз працюю над деякими проблемами, пов'язаними з реактивними літаками, — спокійно відповів Крайнєв.

— І ви не боїтеся винайти вже давно винайдене? Адже у нас в Америці вже літають на таких літаках.

— І у нас літають, — спокійно відповів Крайнєв.

— Так? — пожвавився Кервуд. — Чому ж мені досі нічого подібного не показали? Мене це дуже цікавить.

— Мабуть, з тих же причин, з яких товаришеві Матяшу не показують реактивних літаків в Америці, — посміхнувся Крайнєв. — Ніякий інженер не стане показувати конструкції, які ще не завершено, не доведено до кінця. Але я сподіваюся колись показати вам на одному з парадів наші літаки. Це буде ще не так скоро, але все залежить від того, як довго ви пробудете в СРСР.

— І все-таки, — уперто повертаючись до старого, знову заговорив Кервуд, — вам було б краще працювати в Америці. Як ви не розумієте цього — інженер не може мати батьківщини.

— Я вже чув це, — спокійно відповів Крайнєв.

— Візьміть, наприклад, мене. Я працюю там, де мені платять гроші. Яка різниця, хто мені їх платитиме? Я інженер. Інженер — це ж не політик, не журналіст, який мусить обстоювати якісь погляди чи ідеологію. Техніка — це ж не політика.

— Годі, — розсердившись, перервав Крайнєв. — Все це я вже чув не тільки від вас. Одного разу я потрапив у дуже складні умови, і там мені навіть сплою намагалися втлумачити всі ці ваші погляди. Так от що я вам мушу сказати — для радянського інженера зовсім не все одно, хто йому платить гроші. В нього є вітчизна. І всі ми для цієї вітчизни працюємо, будемо працювати і навіть віддамо життя, коли це буде потрібно. І коли-небудь, коли вас ваші господарі викинуть на вулицю, бо ви станете старим і вже не зможете працювати або просто в вашій Америці трапиться криза, от тоді, може, ви згадаєте мене і мої слова. А зараз нам ні про що говорити, і всі ці розмови я прошу облишити.

— Я тільки вам добра хотів, — сказав Кервуд. На його обличчі з'явився ображений вираз.