Вадим Собко - Зоряні крила

На очі дідові теж набігли сльози, і від зворушення він не міг говорити, але здатності розважливо міркувати не втратив. Нічого не запитавши, він зрозумів, що Соколовій довелося пройти складний шлях, поки опинилася вона в своїй старій квартирі, І, звичайно, залишатися тут не можна ні на мить. Коли дим побачив дід Котик, то можуть побачити і інші люди.

— Ну, Віро Михайлівно, — сказав він, легенько відстороняючись від обіймів Соколової, — давайте ми з вами зараз звідсіля підемо, а то ви такий маяк над будинком засвітили, що весь виселок може переполошитися.

— Про що ви говорите? — стурбувалася Соколова.

— Про дим з печі. Ходімо, у мене вдома говорити будемо, а тут нам залишатися не можна.

Соколова послухалася незаперечно. Було надзвичайно приємно слухатися, виконувати наказ людини, яка знає, куди іти. Може, вже скінчилися поневіряння і вже не буде таких днів, коли ідеш не знати куди, невідомо кого зустрінеш, а попереду і позаду в тебе тільки самотність.

Важко ступаючи померзлими ногами, Віра Михайлівна поспішала за дідом. Пустельна вулиця зустріла її пекучим морозцем, але Соколова цього не відчула — зустріч з дідом сповнила її серце почуттям такої радості, що всі злигодні і труднощі тепер уже здавалися подоланими.

Вони зайшли у двірницьку — маленьку кімнатку, розташовану у підвалі чотириповерхового будинку. Раніше, коли працювала ТЕЦ, в обов'язки двірника входило і регулювання опалення, тому кімнатка ця мала ще іі другий вихід до тунелів, де йшли великі, обшиті азбестом труби теплоцентралі. У такому розташуванні дід вбачав чималі вигоди, і хоча ці другі двері і були завалені якимось мотлохом, вийти через них Котик міг завжди.

У двірницькій було тепло, тут топилося щодня, тут жила людина, і Вірі Михайлівні від цього тепла так захотілося спати, що аж очі заболіли. Дід відразу це зрозумів.

— Спіть годину, — сказав він, — тимчасом я вам щось їсти роздобуду.

І вийшов з кімнати, міцно, на прогонича, замкнувши важкі дубові двері.

Коли всі робітники та інженери виїхали на схід, дід Котик залишився у пустельному селищі, і трапилося це не випадково, йому теж запропонували евакуюватися, але він відповів:

— А хто на хазяйстві залишиться? Хтось же мусить тут за всім доглядати, чи так все і віддати німцям?

— У вас троє синів у армії, вас можуть заарештувати, — говорили йому.

— Кому я потрібний, трухлий пень, — сміявся Котик, — нікому до мене і діла немає, а користь якусь я ще принесу. От подумайте, тоді і побачите, чия правда…

Подумали, подумали і вирішили залишити діда Котика на старому місці. І справді, сивий, як голуб, патріархальний дід, що йому вже не знати скільки й років, ні в кого не міг викликати підозри, а користі міг принести багато. І зразу після приходу німців якісь люди стали ночами з'являтися у дідовій кімнатці. На ранок вони зникали без сліду, а дід усе ходив, ніби повновладний господар, вулицями покинутого заводського селища. Воно тепер тільки здавалося пустельним; у кількох квартирах жили якісь приблудні мешканці, всіх їх дід знав досконало. У гестапівського коменданта дід не викликав жодної підозри, і до осені сорок першого року його перебування в маленькій двірницькій було легалізовано остаточно.

Отже, старий Котик міг нічого не боятися в цьому селищі, але поява Соколової трохи збентежила його. Як вдасться її врятувати, дід ще не знав. У тому, що Віру Михайлівну треба саме рятувати, він був переконаний.

Тепер він вийшов на розвідку, перевірити, чи не помітив ще хто диму над будинком, чи не бачив, чи не впізнав хто колишньої директорші заводу?

Для початку він зайшов саме у стару директорську квартиру і ще раз запалив плиту, щоб усі бачили дим, потім умисне з'явився на балконі, кілька разів заходив у кімнату і зачиняв вікна; потім, переконавшись, що кілька випадкових перехожих уже бачили його за цією роботою, пішов вулицею до комендатури, когось зустрів, з кимсь перекинувся кількома словами, а на запитання: «Чого це ви, діду, в тій порожній квартирі вогонь розвели?» — дуже задоволено відповів: «Жити там збираюся».

Після того він ще з півгодини ходив по селищу, заходячи то в один, то в другий будинок, ніби перевіряв чи шукав кого, а тоді повернувся додому, на перший погляд не зробивши нічого корисного. Але так могло здатися тільки на перший погляд: усе, що треба, діл встиг організувати.

Коли він загримів засувом, прочиняючи двері, Віра Михайлівна схопилася з ліжка, не розуміючи, де вона опинилася. Посмішка діда зразу заспокоїла її. Ох, як це хороше — мати біля себе друга!