Вадим Собко - Зоряні крила

Двері кімнати прочинилися, і на порозі з'явився Валенс. Директор уже давно по-справжньому оцінив свого гостя. Він не мав сумніву, що Кервуд може виявитися шпиком, спеціально підісланим до робіт Крайнєва, і тому тримався обережно. Правда, такого переконання у Валенса не було, але обережність тут завадити не могла.

Після привітання Кервуд сказав:

— А ми тут сперечалися. Я запевняв, що Крайнєву краще працювалося б в Америці, а він і слухати не хоче.

— От дивна річ, — іронічно зітхнув Валенс.

— Дійсно, дивна, — не помітив іронії Кервуд, — але сподіваюся, він ще змінить свою точку зору.

Валенс глянув на Крайнєва і тільки усміхнувся. Кервуд ще трохи поговорив і вийшов.

Крайнєв і Валенс залишилися вдвох.

— Він веде розмови так, ніби це само собою розуміється, що радянський інженер може раптом податися до американців.

— А що ж ти хочеш? Він судить по собі, іншого критерію в нього немає.

— Так, але розмови ці мені не подобаються.

— Мені теж.

Вони помовчали трохи, кожен роблячи свої висновки, потім Валенс сказав:

— Нерозумні вони люди — думають, що все можна купити. Одно слово — американці. На це все-таки слід буде зважити. Що у нас нового сьогодні?

І вони з Крайнєвим поринули в роботу.

Віра Михайлівна прокинулася серед ночі від лютого холоду. Здавалося, аж кістки промерзли і стали боліти. От ще трохи, і вся вона закам'яніє від морозу. Ніч, темна, безмісячна, стояла над виселком, над зруйнованим заводом, над цілим світом. У цю мить почуття самотності і безпорадності стало таким гострим, що Соколова мало не заплакала.

Але плач не плач, сльозами не зарадиш. Треба якось зігрітися, бо так можна на смерть замерзнути. Соколова встала зі своєї обідраної тахти, пройшла навпомацки до кухні. Вікна були цілі. Значить, тут можна затопити і зігрітися. Але чим топити? Де взяти сірники? Всі ці звичайнісінькі в мирний час питання зараз стали мало не світовими проблемами.

Колись сірники завжди лежали у закутку за плитою. Марно й сподіватися, що вони могли зберегтися. Соколова навпомацки простягла задубілу руку і мало не скрикнула від несподіванки: коробочка сірників лежала на своєму старому місці.

Ця неждана удача зразу додала енергії вже зовсім знесиленій Вірі Михайлівні. Швидко, не вагаючись вона розламала залишки своєї тахти, розтрощила сухі дошки так, ніби вони були її найзапеклішими ворогами, і за кілька хвилин у плитці вже заграло полум'я. Соколова сіла біля вогню, відчула його ласкаве життєдайне тепло і заснула, сидячи біля плити.

Саме так трапилося, що дід Котик, виходячи вранці з двірницької великого будинку, яку він зайняв, тільки-но прийшли німці, побачив над сусіднім комином синюватий легенький димок.

Дід страшенно здивувався, але ще більше насторожився. Хто це міг з'явитися у покинутому селищі? Може, повернувся хтось із старих пожильців? Ні, таке припущення мало ймовірне, давно вже на Уралі будують літаки пожильці цього будинку. Але не взнати, хто це з'явився, дід Котик не мав права.

Обережно, ніби оглядаючи будинки, він підійшов до парадного, де містилася квартира Соколової, постояв, придивляючись, нічого підозрілого не помітив і пішов сходами нагору. В усьому під'їзді стояв неприємний дух пустки, і тільки з третього поверху тягнувся ледве помітний, тонкий живий струмінь — запах диму.

Маючи такого безпомилкового поводиря, дід Котик підійшов до квартири Соколової, постояв, прислухаючись і розмірковуючи, чи не приготувала йому якихось несподіванок ця могильна тиша, тоді обережно прочинив двері.

В кухні, притулившись спиною до теплої плити, сиділа на підлозі якась жінка у брудному ватнику. Голова її була напнута хусткою. Дід Котик відразу не розглядів її. Постояв, придивляючись. Щось знайоме видалося йому в цій безпорадно кинутій на підлогу постаті.

Так минуло кілька хвилин. Дід стояв нерухомо, розмірковуючи. Ця жінка, напевне, не могла бути ворогом, значить, нічого лихого не буде, коли її збудити.

Але будити Віру Михайлівну не довелося. Чи то почула вона дихання діда Котика, чи стурбував надто уважний погляд, раптом тривога огорнула її серце, і жінка схопилася, ніби смертельна небезпека нависла перед нею.

— Товаришко Соколова! — ахнув дід, сплеснувши руками. — Як же ви тут опинилися? Пізнаєте мене? Я Котик. Дід Котик! Пізнали?

Соколова впізнала, і зразу в серці її ніби луснула якась туго натягнута струна. Нарешті знайшла вона хоч одну знайому людину, нарешті стала вона не зовсім самотньою на цьому страшному світі. До рідного батька не кидаються так гаряче і пристрасно, як кинулася до Котика Віра Михайлівна. Вона навіть намагалася виговорити якісь слова, але чулося тільки приглушене ридання. Руки її стискали дідову шию все міцніше, ніби хотіла Соколова переконатися, що це не сон, не маячіння, а дійсно живий Котик стоїть перед нею.