Вадим Собко - Зоряні крила

Марина стежила за тим, щоб усі накази Валі виконувалися точно. Вона добро розуміла, в якій небезпеці буде дівчина в першому висотному польоті, коли все ще невідомо і невизначено. Тут треба намагатися передбачити все.

Десь біля четвертої години робота закінчилася. Крейсер був готовий до польоту. Всі розійшлися з бетонної площадки біля експериментального цеху. Заводська охорона стала на варту біля цеху. Соколова могла спочивати цілком спокійно.

Перед заходом сонця Марина пішла в степ. Уже давно не ходила вона на могилу, давно не бачила білого каменя і його господарки — маленької бистроокої ящірки.

Не було в ті дні спокою на серці Марини. З того часу, як побачила вона готовий крейсер, честолюбні думки не тільки не зникли, а навпаки, стали ще гострішими. В цьому крейсері, правда, є частка і її роботи. Правда, Крайнєв завжди всім говорить, що крейсер зробив колектив інституту. Він навіть ініціалів своїх не поставив на машині, але ж всі знають, що без інженера Крайнєва крейсера не було б. І тому всі говорять: «машина Крайнєва». Чи ж вдасться колись Марині почути слова: «машина Токової»?

— Я вже сиджу біля вас з півгодини, — раптом почувся біля Марини знайомий голос Берг. — Я ще ніколи не бачила, щоб ви так замислювалися.

Марина здригнулась і отямилася.

— У вас горе, Маринко? — ласкаво запитала Берг.

— Це так, дрібниці, — спокійно відповіла дівчина, підводячись з свого каменя.

Як бувало вже багато разів, поруч пішли вони до заводу. Корпуси будинків ніби виростали перед ними. Так дійшли вони до будинку, де жила Берг.

Марина хотіла попрощатися і йти далі, але Любов Вікторівна затримала її. Вона дуже ввічливо, але настійно запросила Марину до себе, і дівчина не відмовилася. В думках її клекотіла буря схвильованих почуттів, і щоб якось затамувати цю бурю, забути її, треба було залишатися на людях.

Вони зайшли у невелику, досить стандартно умебльовану кімнату. Було біля сьомої години, і густа чорна сутінь вже залягла в усіх кутках.

Берг не починала розмови. Вона сподівалася, що Марина почне говорити перша, а дівчина все мовчала.

Тоді Борг почала сама.

— А цікаво, Марино, ви теж так будете хвилюватися, коли ваша перша машина буде іти на випробування?

Удар потрапив точно. Марина здригнулася.

— Цього ніколи не буде, — тихо відповіла вона. — Все зробить Крайнєв. Мені залишилося тільки мріяти.

— Ну, може, не мріяти, а діяти, — роздумливо сказала Берг.

— Діяти? — перепитала Марина. — В тому-то і біда, що без Крайнєва я сама ще довго не зумію, мабуть, збудувати щось подібне. Це лише мрії…

— Ви мене не так зрозуміли. — Голос Берг звучав обережно, навіть несміливо. — Я думаю тільки те… хоч, власне кажучи, надто сміливо…

— Ні, вже скажіть, коли почали, — попросила Марина.

— Я думаю, що коли б завтра крейсер не витримав іспитів або, може, з ним щось би трапилося, то, мабуть, вам можна було б дуже скоро зайняти місце Крайнєва і мати власні машини… це тільки припущення, звичайно, нічого тут я не пропоную. с.

Невпевнено рухаючись, встала Марина з тахти. Вона дивилася на Берг, не розуміючи, що та говорить, боячись повірити самій собі. Потім швидко повернулася і, ні слова не кажучи, вибігла з кімнати. Берг хвилину дивилася їй услід, потім взяла маленького чемоданчика, що стояв біля ліжка, і вийшла з кімнати, щільно причинивши за собою двері.

Бойові патрони видали несподівано о шостій годині вечора. Винищувачі стояли довгою шеренгою срібних, низько поставлених крил, і механіки ще возилися біля моторів, перевіряючи все до останньої дрібниці. Молоді пілоти, схвильовані серйозністю бонової тривоги, перевіряли кулемети. Вони робили це сотні разів під час учбових стрільб, але ніколи цей процес не здавався таким важливим і відповідальним.

Минула година. Літаки були цілком готові до зльоту. Сутінь сповнила аеродром. Льотчики стояли біля своїх машин, чекаючи дальших наказів. Василь Котик стояв біля свого винищувача на правому фланзі всієї шеренги літаків. Ліворуч від Василя ходив біля свого літака Петро, а ще далі виднілася в темряві могутня постать Миколи. Бойові патрони лежали в обоймах. Це була дуже надійна інформація. Тут було про що подумати.

Минуло ще півгодини. З'явилися несміливі зорі. Місяця не було. Темрява густою пеленою огорнула пілотів. Чекання втомлювало.

Та ось пролунали слова команди, і знову всі вишикувалися біля машин. Підійшов командир полку і майор Полоз. Чітко і коротко було віддано наказ. Всі винищувачі переводилися на інший аеродром. Групу поведе майор Полоз. Аеродром — мета перельоту — лежав майже за триста кілометрів на захід.