Вадим Собко - Зоряні крила

Марина стиснула руку Віри Михайлівни в своїй руці. Здивована Соколова глянула на дівчину.

— Що з вами, Марино?

Марина не могла говорити, вона ледве стояла на ногах.

— Віро Михайлівно, — нарешті проговорила вона, — дайте мені машину без шофера. Дайте машину і ні про що не розпитуйте. Я благаю вас не відмовити мені.

Соколова навіть відступила на крок від здивування. Марина йшла поруч, і обличчя її було розпачливим.

— Я дуже прошу вас не відмовити мені.

— Я й не думала відмовляти, Марино. Зараз ми дійдемо до цього будинку, я подзвоню в гараж, і вам пришлють машину.

Черев десять хвилин машина зупинилася біля будинку. Шофер вийшов з машини і підійшов до директора заводу.

— Хто поїде?

— Віддайте товаришці Токовій ключ від машини і можете бути вільні.

Марина швидко сіла до руля. Соколова підійшла до машини.

— Марино, і зараз ви мені нічого не скажете?

Марина глянула на Віру Михайлівну, всміхнулася схвильовано, тривожно і раптом поцілувала.

— Завтра, Віро Михайлівно, я розкажу вам усе. А поки що тільки одне — бережіть крейсер.

Машина вимчала на рівне шосе: Марина сиділа біля руля, і здавалося їй, ніби їде вона страшенно помалу. Ніч розгорталася перед нею, розрізана блискавичним польотом променів світла. Зараз у Марини була тільки одна думка — швидше!

Машина влетіла в Київ, промчала по Хрещатику, завернула вгору праворуч і спинилася біля невисокого будинку. Марина швидко вбігла в двері. Військовий сидів біля столу і зустрів її привітною посмішкою.

— Дуже радий бачити вас, Марино Михайлівно, — сказав він, — одверто кажучи, я чекав вас. Ну, що ж ви привезли хорошого?

Марина остовпіла. Як міг він її чекати? Значить, він вже все знає.

Військовий розсміявся.

— Так що ви мені привезли?

— Нічого.

— Шкода, а я чекав невеличкого подарунка.

Марина, не розуміючи, мовчала. Військовий відкрив шухляду стола і дістав звідтіля кілька сірникових коробочок. Мовчки вистроїв їх перед собою. Потім глянув на Марину і сказав:

— Я слухаю вас, Марино Михайлівно.

Марина почала говорити. Вона розказала все, і голос її тремтів і зривався, коли вона згадувала слова Берг.

Військовий сидів задумано. Його красива срібна голова трохи похилилася.

— Так, — сказав він роздумливо, коли Марина скінчила свою розповідь, — вона добре працювала. Ви ще раз підтвердили наші дані. Ми її вже давно знаємо. Вона ніколи ні перед чим не спинялася. Колись вона навіть отруїла власного чоловіка. Я був певен, що вам або комусь іншому вона запропонує щось подібне, і тому не випускав її з поля зору.

Марину вже ніщо не вражало цієї ночі. Вона сиділа в кріслі, і все тіло здавалося на диво важким і безсильним.

На столі задзвонив телефон. Військовий зняв трубку, послухав.

— Дякую, — сказав він. — Все добре зроблено. Інших немає? Шкода. Будьте дуже уважні. Нічого, працюйте далі.

Він поклав трубку і звернувся до Марини.

— Хочете зараз поговорити з Берг? Вона вже тут.

На обличчі Марини відбилася така ненависть і огида, що військовий зрозумів відповідь і без слів.

Він попросив пробачення, вийшов з кабінету, а коли повернувся за годину, Марина вже спала у величезному кріслі. Військовий підійшов до дверей, наказав секретареві переключити телефони і сів до столу. Він працював швидко, спокійно, і втома не могла схилити його срібну голову.

Марина спала, усміхаючись уві сні. Військовий розбудив її, коли перші промені сонця вже позолотили шибки. Марина прокинулася, озирнулася, дивуючись, потім глянула на військового і згадала все.

Вони попрощалися, як добрі друзі. Дівчину чекав крейсер. Вона мусила поспішати.

Бабат приїхав на завод о дев'ятій годині ранку. Він пройшов просто в кабінет директора. Віру Михайлівну його поява нітрохи не здивувала. Цілком ясно було, що на випробування приїде багато інженерів з інституту.

Бабат почав говорити про крейсер, попросив для ознайомлення загальні креслення. Віра Михайлівна відповіла, що крейсер він сам побачить за півгодини, а щодо креслень, то дивно, коли Бабат їх не знає. Показати йому їх зараз не можна, бо вони є тільки у Крайнєва. На заводі ж працювали по окремих кресленнях, які зараз у Токової.

Андрій Васильович не настоював. Вони поговорили ще кілька хвилин, потім Соколова глянула на годинника і сказала:

— Скоро десять. Вже час іти.

В цю хвилину в кабінет зайшла Валя. На ній були жовті шкіряні штани, коміри двох різнокольорових светрів виднілися один з-під одного. Шкіряну куртку тримала вона в руці. Цей важкий одяг був потрібний для польоту на велику височінь, Де завжди стоїть сильний мороз.