Вадим Собко - Зоряні крила

І раптом здивована і злякана Валя відбула, що саме в цій коробочці щось рухається, щось тремтить.

Швидким рухом висунула коробочку і побачила замість сірників циферблат годинникового механізму і стрілку, поставлену на дванадцять годин. А перед нею на великій дошці приладів годинник теж показував дванадцять, і, може, лічені секунди залишалися до полудня.

Валя відчула, як у неї похололи руки. Невідомо, що це за сірники, але о дванадцятій годині щось має трапитися, і хто знає, чи це не бомба з годинниковим механізмом. В усякому разі в літаку цій коробочці не місце. Але куди ж її подіти?

Валя захвилювалася. Кабіна герметично закрита. І раптом, серцем відчуваючи страшну небезпеку, Валя з усієї сили стукнула ліктем у прозоре скло. Воно витримало перший удар, і тоді Валя вже рвонулася одчайдушно і била, доки скло дзенькнуло і вилетіло. В ту ж мить їй не стало чим дихати, але останнім зусиллям волі, перемагаючи слабість, вона викинула коробочку за борт. Другий пілот перехопив управління в своїй кабіні, яка відокремлювалася від першої, і, не розуміючи, що трапилося, повів крейсер.

Як потопаючий хапається за соломинку, вхопилася Валя за кисневу маску. Животворний струм потік у легені, але все тіло було важким, ніби розбитим. Боліло у вухах. Несподіваний перехід від нормального тиску до розрідженої атмосфери був мало не вбивчим.

Була якась секунда тиші, і потім крейсер рвонуло, кинуло вбік, і страшний вибух прогримів десь внизу. Валя зрозуміла все. Тремтячими руками закріпила вона кисневу маску і сама повела крейсер униз. Крейсер летів униз, і з кожним кілометром дихати ставало легше і легше.

Валя посадила крейсер не дуже впевнено. А коли машина нерухомо спинилася на землі, коли зникло почуття польоту, Валя відкинулася в знемозі на шкіряну подушку і відчула, що більше не може зробити жодного руху.

До неї підбігли схвильовані люди, винесли її з кабіни, але тільки на другий день змогла розповісти Валя, що трапилося там, у синій і холодній осінній висоті.

— Це Бабатова робота, — сказав, почувши цю розповідь, слідчий Каратов, — але не турбуйтеся, він уже ніколи не ходитиме біля наших крейсерів.

По-осінньому довгими і тривожними стали вечори. Коли темніло, ліхтарі засвічувалися не на всіх вулицях, і було незрозуміло, для чого це робиться — економія електрики чи й справді затемнення. Все тривожніші і тривожніші повідомлення з'являлися в газетах. Проте нікому не вірилося, що й справді отак, одного вечора може розпочатися війна.

І вона розпочалася зовсім не так, як уявлялося раніше. Одного осіннього тривожного вечора голос московського диктора прозвучав трохи не так, як звичайно, і всі відразу ж стали прислухатися до радіо. Було оголошено, що Радянський уряд, щоб застерегти себе від випадковостей, провадить часткову мобілізацію по кількох округах.

Це було в середині вересня тридцять дев'ятого року, коли вже палали польські села від навали німців і запеклі бої точилися у Варшаві.

І відразу ж, від єдиного подиху війни, змінилося життя всіх друзів Юрія Крайнєва. Його й самого ніби підхопив вир і примусив жити, думати, працювати в стократ напруженіше і краще.

Танки стояли на платформах, дбайливо закриті величезними полотнищами брезенту. Все вже було на своїх місцях. Сергій Король зіскочив з останньої платформи і ще раз оглянув ешелон. Вагони стояли на запасній колії, відгороджені від сторонніх очей багатьма такими ж довгими ешелонами. Тут і там снували червоноармійці. Нічого особливого не відчувалося в їх настрої — люди несли свою звичайну службу.

У військовій формі Сергій Король здавався ще ширшим, ще вищим на зріст. Три квадратики і танк прикрашали його чорні петлиці. Старший лейтенант танкових військ Король командував людьми і машинами, зібраними в ешелон.

Орленко виринув десь з-під платформи. Форма зробила його ще масивнішим. Він підійшов і спинився біля Короля. Вони зустрілися у воєнкоматі, одержуючи обмундирування, і з того часу не розлучалися. Разом працювали з ранку до пізньої ночі, готуючи все до найменших дрібниць, приводячи у блискучий порядок свою частину. Це вдалося зробити досить швидко — танкісти, люди складної техніки, розуміли все з одного слова. Пояснювати наказів не доводилося.

І от настав час, коли було зав'язано останню мотузочку, закріплено останній болт на платформі. Ешелон підготували до відправки на кілька годин раніше строку.