Вадим Собко - Зоряні крила

Поки що нікому нічого конкретного Крайнєв не відповідав. Всім рекомендувалося завтра, як звичайно, приходити на роботу і братися до справ.

Крайнєв відчував, як спокій і впевненість, передана йому Валенсом, ніби передається далі всім співробітникам інституту, і відзначити це було дуже приємно.

Він покинув роботу тільки тоді, коли в кабінет зайшов директор і запропонував іти обідати. Юрій глянув на свого друга здивовано. Валенс розсміявся.

— В мене таке враження, — сказав він, — ніби ти збираєшся всю війну нічого не їсти, жодної ночі не спати і працювати всі двадцять чотири години на добу. Цікаво знати, на скільки тебе вистачить в такому разі? Мабуть, аж на цілий тиждень. А війна ця протягнеться трохи довше, це я тобі напевне пообіцяти можу.

— Ні, мені все-таки хочеться побачити нашу перемогу, — відповів Юрій, встаючи з-за столу, — тому ми підемо і пообідаємо, а потім знову повернемося сюди.

— Це правильно, — сказав Валенс, — але в мене до тебе ще одне слово. Такі настрої, як у тебе сьогодні, будуть ще багато в декого. Ти мусиш допомогти мені ці настрої подолати. Люди повинні зрозуміти, — наша робота — це не мрії, а майбутнє авіації. Отже, вона ие тільки потрібна, а просто необхідна. І чим швидше ми організуємо колектив, тим буде краще для нас і для роботи.

— Я вже бачу, що трохи погарячився, — ніяковіючи, сказав Юрій. — Я не думаю, щоб нам важко було переконати товаришів. Я боюся іншого — як вплине на людей така раптова евакуація?

— Так, про все це ще треба добре подумати, — відгукнувся Валенс, — але паніки ми тут не припустимо. Що б не трапилося, інститутові не місце під бомбами. Це зрозуміє кожен.

Разом вийшли вони з інституту, і тільки-но ступили на тротуар, як перервалося мірне такання метронома з гучномовців і диктор, трохи схвильований від незвичних слів, оголосив повітряну тривогу.

Крайнєв і Валенс спинилися біля стіни інституту і стали дивитися в небо. Трійка важких юнкерсів-88 йшла над Києвом і зникла в напрямі Дарниці.

— Я добре знаю цю машину, — сказав Крайнєв. — Не дуже далеко у німців пішла техніка, коли вони з такими літаками починають війну.

І, сказавши ці слова, він несподівано згадав Людвіга Дорна і його хвальковиті обіцянки. Юрію Крайнєву хотілося б ще раз з ним зустрітися і дещо згадати.

— Коли-небудь ми побуваємо в нашій бетонній тюрмі, — сказав Юрій. — Це варто зробити хоч би для того, щоб поставити пам'ятник Волоху. Я поклявся колись у цьому на його могилі.

Валенс нічого не сказав у відповідь, тільки обличчя його спохмурніло.

Вони ще раз спинилися біля гучномовця і прослухали перші зведення. Нічого заспокійливого там не було, і тривога, все розростаючись, охоплювала серця. Повідомлялося тільки про бої на кордонах.

— Ввечері будемо все точніше знати, — сказав Валенс.

— Ти думаєш, вони можуть далеко пройти в своєму наступі?

— Не знаю, — відповів Валенс, — фактор раптовості — сильна річ, і поки ми його подолаємо, безперечно, пройде час. В ці дні можуть трапитися несподіванки, і до всього треба приготуватися.

Юрій відчув тривогу в словах Валенса і до самого обіду вже не сказав пі слова. Несподівано посмішка з'явилася на його обличчі. За прозорим склом вікна в блакитній глибині неба дев'ятка крейсерів Юрія Крайнєва йшла на захід. Важкі машини з ревом пройшли над Києвом і ніби розтанули в синяві.

Всі подальші події розвивалися так швидко, що Юрій Крайнєв не завжди встигни відзначиш біг часу. День ніби перестав відрізнятися від ночі. В усякому разі, звичний поділ доби зник. В будь-яку годину можна було всіх знайти на роботі. Тепер люди гуртувалися одне до одного щільніше. Залишатися на самоті нікому не хотілося. Багато співробітників Крайнєва взагалі перебралися в інститут.

Ранкового зведення Радянського Інформбюро завжди чекали нетерпляче до гарячковості. Ці повідомлення не приносили нічого приємного. Щодня з'являлися все нові і нові назви напрямків, де проходили бої, і всі розуміли, як багато міст уже залишено, і інститут стратосфери треба рятувати не тільки від бомб.

Крайнєв і його друзі одного ясного ранку висадилися з вагонів у маленькому місті за Уралом, де панувала така тиша, ніби ніколи на світі не було і не могло бути ніякої війни. Будиночки в місті вражали незвичне око, були вони дерев'яні, побудовані за старим уральським зразком, оздоблені дерев'яними візерунками. Але біля околиці міста височів завод, створений тут незадовго до війни, і поруч нього здіймалися в небо високі корпуси. Це була ніби наочна ілюстрація до того, як готувала партія країну, і весь народ, і господарство його до цієї неминучої сутички.