Вадим Собко - Зоряні крила

На вишку виходили ще дівчата і юнаки, вони показували свою високу майстерність, довершене вміння володіти своїм тілом, але в очах Крайнєва стояла тільки одна картина: Валя, освітлена потужними променями світла, стоїть на верхній вишці. Крайнєв дивився на спортсменів, але думки щоразу поверталися до цієї картини.

Через півгодини, виходячи поруч з Валенсом до вестибюля, він побачив Валю. Вона підвелася з дивана їм назустріч, привітна і радісна.

— Я страшно невдало виступала сьогодні, — говорила Валя, — ви, Крайнєв, так несподівано мене покликали, що я навіть розгубилася і мало не впала з вишки.

Всі разом вони сіли в машину. Після недовгої мовчанки Крайнєв сказав:

— Мушу привітати вас, Валю, сьогоднішнім наказом директора вас призначено випробовувати крейсер.

Хвилину Валя мовчала. Вона просто не в силі була вимовити жодного слова.

— За це я мушу дякувати вам? — у стриманому запитанні Юрій відчув цілу зливу радості.

— Ні, Адаму Олександровичу.

Валенс промовчав, ховаючи посмішку.

Крейсер стояв на широкій бетонній площадці біля експериментального цеху. Це була блискуча срібна машина — моноплан з низько поставленим крилом. Металеві гвинти стояли на своїх звичайних місцях. Потужні мотори мали приводити їх у рух. Вони могли працювати на великих висотах.

Кабіну крейсера було розраховано на трьох чоловік. Два пілоти і штурман. Кабіна закривалася герметично. Компресори і кисневий апарат забезпечували в кабіні нормальний тиск і склад повітря.

Майже все було готове для перших випробувань. За останні дні Марина відходила від крейсера тільки для того, щоб трохи поспати. Незабаром мав приїхати Крайнєв і інженери з інституту. Тоді розпочнеться випробування. Марина хвилювалася. Давно вже забула вона прогулянки в степ. Майже не доводилося бачитися їй з Берг — до крейсера допускали небагатьох. Конструктору Берг нічого взагалі було робити в експериментальному цеху, тільки інколи зустрічалися вони в головній конторі, але розмовляли дуже мало. До того ж Берг останнім часом не виявляла ніякого інтересу ні до крейсера, ні до Марини.

Але от всі роботи було закінчено, і Соколова повідомила Валенса і Крайнєва, що можна починати випробування.

Того дня Андрій Васильович Бабат працював до пізнього вечора. У нього останнім часом збиралося все більше і більше невідкладної роботи.

Багато минуло часу відтоді, як Бабат востаннє бачив Віру Михайлівну.

Не питаючи дозволу, зайшла секретарка, поклала перед Бабатом аркуш паперу і стала біля столу, чекаючи відповіді. Бабат прочитав записку кілька разів, помовчав, пожував губами і сказав:

— Нехай зайде.

Секретарка мовчки вийшла. Записка залишилася лежати на столі. На папері стояли слова, написані нерівними, наче п'яними літерами: «Маю до вас важливу справу. Гомон».

Інженер спокійно чекав, поки зайшов Гомон, зустрів його привітно, але в кожному русі його, в кожному слові відчувалася непевність.

Гомон сів, довго не починав розмови, і тому Бабат заговорив перший:

— Ви давно приїхали… Гомон?

— Ні, недавно.

Розмова увірвалася. Інженер ще раз перечитав записку і, затинаючись, спитав:

— Які справи привели вас до мене?

— А що, не хотілося б мене бачити?

— Одверто кажучи, ніякого задоволення від нашої зустрічі я не маю.

— Доведеться вам потерпіти, — глузливо засміявся Гомон. — Я думаю, що ми договоримося дуже скоро. Справа коротка — що ви знаєте про крейсер Юрія Крайнєва?

— Про крейсер Крайнєва? — перепитав Бабат. — Про крейсер Крайнєва я не знаю нічого, крім того, що він закінчений. Ця робота вже давно відійшла від мене, нею керує сам Крайнєв.

— Вам не довіряють?

— Не довіряють? Ні, не думаю. Просто з деякого часу обсяг моєї роботи трохи зменшився. Я сам про це просив.

Бабат насторожено, відчуваючи небезпеку, дивився на гостя.

— Уважно слухайте мене, Бабат, і постарайтеся все запам'ятати, — сухо сказав Гомон. — Мені треба здобути креслення крейсера або зробити так, щоб на випробуваннях він розбився. Я буду одвертай з вами — за перше дають мільйон, за друге — двісті тисяч. І в тому і в другому випадку гарантовано виїзд за кордон. Зробити цю справу я доручаю вам.

Бабат слухав мовчки. Він був підготовлений до такої розмови, чекав чогось подібного. Але те, що пропонував Гомон, перевищувало сподіванки.

— Я не зроблю цього, — тихо сказав Бабат, — я не зроблю цього, чим би ви мені не загрожували.