Юрій Авдєєнко: Очікування шторму

Вони жили вдвох у великому і, по суті, порожньому п'ятикімнатному будинку, відгородженому від тихої вулиці буйно розквітлим фруктовим садом, проте постоялець не робив жодних спроб упадати за своєю молодою і досить привабливою хазяйкою. Це не те щоб ображало Клавдію Іванівну, звичну до уваги з боку чоловіків, але дещо дивувало.

Погляд жінки вже давно був звернутий до широкого венеціанського вікна, та тільки тепер вона зрозуміла, що сутінки густішають і що треба встати з-за рояля і піти закрити голубник.

Голуби вже спали. Справжні поштарі брюссельської породи, вони мали гарний, як казав покійний батько Клавдії Іванівни, поставний вигляд. Він був пристрасним голуб'ятником, її батько. Але розводив лише поштові породи, цінячи в них насамперед чистоту. В його розкішному голубнику можна було побачити рідкісні за тих часів породи поштарів: кар'єр, люттихський, антверпенський, брюссельський, дракон, скандарон.

Клавдія Іванівна пам'ятає, що батько постійно сидів перед голубником на саморобній маленькій лаві, переконуючи когось із приятелів: «Що твої царицинські! Високо літають, та без пуття. Поштар — не повірив би сам, але читав — до тисячі кілометрів подолати може. Звичайно, не кожен, а видатний. Але може ж…»

Голуби. Ніби відчувають, що їх вихваляють. Тулуб несуть прямо, шиєю крутять бадьоро. Округлість голови у поштарів плавна. Сходиться з дзьобом майже без усякого кута. Восковиця над дзьобом велика, сіра. Довкруги очей — біло-рожеві кільця з червонуватими прожилками.

Не можна сказати, що Клавдія Іванівна любила голубів. Але їх любив покійний батько. І це було для дочки святим.

Потягнувши за кінець старого, проте ще міцного шнура, вона підняла сітку-замок голубника. Закріпила шнур у зволоженому вечірньою росою кільці й повернулася в будинок.

Постоялець стояв біля відра з водою, відсьорбуючи з кухля. Краплі води застряли в його бороді. І він витер їх великим картатим носовиком. Поставивши кухоль на квадратну, зроблену з дуба дощечку, він спитав Клавдію Іванівну:

— Ви самі носите воду з криниці?

Клавдія Іванівна заперечливо похитала головою:

— Це робить сусідський хлопчик.

Постоялець розуміюче кивнув. Він був у сірому костюмі, свіжій сорочці, з краваткою і в короткому солом'яному капелюсі канотьє.

Те, що він, перебуваючи в приміщенні, не зняв капелюха, свідчило про його погане виховання і трохи обурило Клавдію Іванівну. Проте вона нічим не видала цього. І нічого, крім цікавості, не було в її очах.

— Це правда, що наші залишили Новоросійськ? — спитала вона.

Замість прямої відповіді він пригадав біблію:

— Правда сиріч істина… Як сказано в Іоанна: «І пізнаєте істину, і істина зробить вас вільними…»

— Чи дуже це потрібно?

— Бути вільним? Це поняття — як мода. Ніхто не замислюється, чи потрібна вона. Її просто сліпо наслідують.

Він говорив тихо. Але з якоюсь ледь помітною ноткою фальші, наче провінційний актор, що грав роль людини, яка давно пізнала життя і втомилася від його безглуздя.

— А чи не можна напоумити людей? — Клавдії Іванівні не хотілося, щоб розмова закінчилася так швидко. Вона повинна зрозуміти, що за людина її постоялець.

— В історії людства акція напоумлення багато разів мала місце, та ба, марно. Ось і нині червоні і білі напоумлюють одні одних кулями, снарядами, шаблями. А іноді просто канчуками.

— Я мала на увазі зовсім інше — слова. Адже сказано: спочатку було Слово…

— Але сказано й інше: я голос волаючого в пустелі… Мила дівчино, суворі, дуже суворі заходи здатні напоумити людство. Та не бентежиться серце ваше, та не настрашиться…

Він повернувся і попрямував до дверей у свою кімнату, виразно даючи зрозуміти, що не схильний вести бесіду далі.

— На добраніч! — проникливо побажала Клавдія Іванівна.

Він обернувся, трохи затримався біля дверей.

— Дякую. Та ба, професія ескулапа не завжди дозволяє здійснити це гарне побажання. На добраніч і вам, мила хазяйко. — Він відчинив двері, тоді знову озирнувся. І, побачивши, що вона продовжує стояти на тому самому місці, запитав: — До речі, чи не змогли б ви передрукувати для мене кілька сторінок?

— У моєї машинки зламався стрічкопровід.

— Дайте я подивлюся.

— Спасибі вам. Але я вже запросила майстра.

«Дивно, — зайшовши до кімнати, подумала Клавдія Іванівна. — Звідки він може знати, що у мене є друкарська машинка? Адже я ніколи не друкувала в його присутності».