Юрій Авдєєнко - Очікування шторму

Абазінський проспект похмурою діркою темнів між високими пірамідальними тополями. Блимаючи фарами, з проспекту до набережної виповз вантажний автомобіль. Грюкнув задній борт. І ніч підхопила звук, як гори луну. Конвой привіз заарештованих. Їх було четверо. Троє — з заводу «Дубло». І один — з заводу «Юрмез». Із того самого осоружного «Юрмезу», де діяла могутня більшовицька організація на чолі з невловимим Бугай-Кондачковим [1] П. Ф. Бугай-Кондачков — професійний революціонер-більшовик. Загинув 27 березня 1920 р. у районі села Негуб. . Чоботи козаків гучно гупали по дерев'яному помосту пристані. Заарештовані ж були босоногі. Пересувалися майже нечутно, обірвані, побиті, обличчя кожного наділене спокоєм — не тупим, безвихідним, а натхненним, як на іконах.

Котрась із жінок зойкнула і голосно заридала. Та козак вигукнув:

— Припинити!

І ридання стихло. Тільки чулося похлипування, рідке, приглушене.

Четверо й дев'ять. Тринадцять! Погане число. Долинський сказав козакові:

— Дитину в баржу не садіть. Нехай залишається.

Козак схопив малу за плечі. Але вона продовжувала триматися за материну спідницю і, обливаючись слізьми, кричала:

— Мамо! Мамо! Я з мамою! Мамусю, не лишай мене!

Жінка років двадцяти шести, з косою, вкладеною довкруги голови, з правильним чистим обличчям не знала, що ж їй робити. Може, вона передчувала біду, яка чекала їх усіх там, на баржі. Тому лише бурмотіла:

— Донечко, мила…

Козак сильно смикнув дівчинку. Ведмедик, якого вона притискала до грудей, випав, перевернувся по пристані й шубовснув у воду. Долинський побачив, що він плаває лапами догори. І очі в нього сяють, як у живого.

Дівчинка ридма ридала. Долинському було моторошно слухати її крик. Він подумав про загадковість буття: чому все-таки це маленьке життя так настійно поривається до смерті? «Фатум, доля, — дещо пишномовно визначив він. — Так, її величність доля».

Долинський махнув рукою:

— Залиште дівчинку з матір'ю.

Коли з баржі забрали трап, начальник горнізонної контррозвідки піднявся на палубу буксира.

… Через півгодини буксир і ведена ним баржа були далеко в морі. Воно, як і раніше, виглядало м'яко-голубим, але місто зникало в темряві. І гори зливалися з небом, темним і дуже зоряним…

— Давайте сигнал, — сказав Долинський.

Вуса капітана буксира надломилися в посмішці:

— Усе буде в повному ажурі, ваше благородіє.

Потім капітан підняв руку, в якій був затиснутий здоровий металевий болт. І пітьма розкололася кутастою блискавкою. І забортова вода шумно прийняла тіло Долинського…

Начальника контррозвідки врятувало чудо у вигляді гострого іржавого буя, зірваного весняними штормами з якогось чорноморського пляжу. Тільки на світанку Долинського знайшов патрульний катер. Матроси не могли розчепити пальці, якими задубілий контррозвідник тримався за обривок каната. Довелося звернутися по допомогу до ножа.

Трупи козаків, що несли охорону на баржі, виловили тільки на п'яту добу. Баржу буксир відвів до червоних у Новоросійськ.

Аналізуючи те, що сталося, Долинський зрозумів, що не помилився в недавньому донесенні. Більшовицьке підпілля у Туапсе продовжувало діяти…

Вхідні двері грюкнули. Клавдія Іванівна здогадалася: прийшов постоялець.

Вона опустила кришку рояля. Кілька хвилин сиділа нерухомо, не віднімаючи пальців від лакованого дерева. Згадала: бачила у Ростові виставу, де актор отак само сидів біля рояля. Він зображував людину, яка думала про щось складне і важливе. Хтось же вчив актора сісти саме так, завмерти, відкинути назад голову. Мовчати. Отже, є зв'язок між позою людини та її роздумами.

А може, все це дурниці. І нема, й не було жодного зв'язку між тим, як людина сидить і про що думає…

Постоялець клацнув замком своїх дверей.

«Дивна особа, — подумала про нього Клавдія Іванівна. — Хоча…»

У людях, і передусім у чоловіках, Клавдії Іванівні подобалася загадковість. Ні-ні, вона, звичайно, не вимагала від кожного таємничості Монте-Крісто, але вважала, що людина повинна бути складнішою, ніж задача з арифметики на дві дії.

Постоялець, який назвався лікарем, усупереч традиціям своєї професії був людиною нетовариською. Ішов на службу рано-вранці, повертався пізно ввечері, а часом навіть на світанку.

— Я працюю у військовому госпіталі, — пояснив він одного разу. — Це зовсім інше, ніж приватна практика.

Був він вродливий, цей сорокарічний чоловік, рудобородий, одягався охайно й зі смаком.