Юрій Бедзик - Вогонь на вершині Комо

Себастьян Олів'єро постукав до патера Антоніо. Той вийшов з ліхтарем у руці, одягнений, суворий, зовсім не схожий на доброзичливого господаря, з яким комісар провів стільки приємних годин.

— Хто ці незнайомці і що вони привезли до вас? — спитав Себастьян.

— Мене дивує тон, комісаре! — вдав із себе обуреного священик.

Але Олів'єро, дотримуючись ввічливого тону, повторив з притиском:

— Що вони привезли до вас на віслюках, патер? Антоніо посміхнувся.

— Дрібницю, комісаре. Заходьте в дім і погрійтесь. Ви, напевне, з далекої дороги.

— Патер Антоніо, — дратуючись, промовив Себастьян. — Мені прикро, але я змушений… ви розумієте мене… Останнім часом бунтівники проникли й на наші землі.

Тоді патер Антоніо вдав із себе розгніваного. Він закричав на Олів'єро, що той не сміє тривожити його серед ночі, що він чесний і порядний священик. Він тицяв комісарові під носа ліхтар і закликав у свідки самого бога…

Але все було марно. Комісар наказав патеру не виходити з дому, а сам із трьома солдатами пішов у каней, де, як він помітив раніше, незнайомці склали свої вантажі. Тюки були прикриті соломою. Себастьян Олів'єро розв'язав один із них. Там була зброя.

Раптом у кімнаті патера пролунав постріл. Комісар кинувся в дім. Господар лежав на землі мертвий. Він наклав на себе руки.

Звичайно, можна було почати розслідування, доповісти про все начальству і, зрештою, розплутати клубок. Одначе комісар Себастьян Олів'єро вирішив, що краще взагалі припинити цю справу. Три роки приятелювання з патером могли б дорого коштувати йому. Солдатам було наказано мовчати. В столицю полетіла депеша, в якій повідомлялося, що патера вбили жорстокі індійці.

І тільки далекий друг Антоніо доктор Каріоко Коельо знав, за яку велику справу віддав своє життя набожний чоловічок з добрими, мов у дитини, очима. Зброю для патера прислав з-за кордону сам доктор Коельо. Це був перший транспорт рушниць для майбутніх загонів повстанців.

Ранчо Гуаяніто придбав якийсь небагатий скотар. Новий господар послав через зв'язківця зашифрованого листа доктору Коельо: «Ранчо незабутнього патера Антоніо в наших руках. Чекаємо вас з нетерпінням».

Минуло ще півроку, і в одній із кімнат скромної будівлі поселився доктор Коельо.

Поліцейські загони Чорного Себастьяна гасали по землях верхнього Оріноко, намагаючись напасти на слід невловимого керівника повстанців. А сміливий ватажок жив під самісіньким носом у комісара округи. Ранчо Гуаяніто стало підпільним центром могутньої хвилі опору.

Доктор Коельо мешкав у тісній світличці покійного Антоніо. Кімната мала, крім запасного входу, чудово замаскований підземний тунель, яким можна було дістатися до самого берега річки.

Останнім часом, коли під проводом Коельо згуртувався сильний загін, коли поліцейському комісарові довелося перейти від наступальної тактики до обережного вичікування, Гуаяніто перетворилося на бойовий штаб повстання.

Доктор Каріоко Коельо, син славнозвісного філолога й драматурга Педро Коельо, з дитинства мріяв про тихі кабінети вчених і про неосяжні у своїй різноманітності й своєму багатстві книжкові фонди столичної. бібліотеки. Маючи поетичну душу, він захоплювався мелодійними віршами Байрона, які чарували його не стільки милозвучністю своїх рим, скільки своїми вільнолюбними настроями.

Кімната патера Антоніо була скромно обставлена, як, зрештою, і весь будиночок. У кутках, протилежних од вікна, на забитих в дерев'яні стіни залізних скобах висіло два гамаки. Грубо тесаний стіл, скриня і дві лавки попід стінами — оце і всі нехитрі меблі. На вікнах стояло кілька вазонів. Доктор Коельо турбувався про те, щоб у домі його покійного друга зберігся дух затишку і спокою, яким колись так дорожив патер Антоніо.

Подвір'я ранчо теж майже не змінилося. Під парканом вздовж коралю й на невеличких клумбах росли маки, бальзаміни, безсмертники. Дві високі пальми, немов величні віяла, погойдувались над дахом будівлі.

В тихі вечірні години, коли повстанці, розпаливши багаття, збиралися навколо затишного вогню й, осяяні ніжним тремтливим світлом, до пізньої ночі співали своїх журливих пісень, доктор ішов через ліс до річки й, заглибившись у думи, зосереджений і строгий, дивився на темну воду. Дивився і бачив великі, мов стиглі ягоди, зорі, що плавали на дрібних хвилях і ніяк не могли потонути, бачив невиразні тіні індійських пірог, що проносились десь по річковій бистрині, неначе воскреслі духи древніх ацтеків.