Юрій Бедзик - Вогонь на вершині Комо

Воїни, що вже повиходили з пірог, загомоніли навперебій. Хтось став доводити, що це він знайшов непритомного Саук'ято і приніс його в бухту. Інші заперечували. Хіба ж не вони витягнули напівживого Саук'ято з води в ту мить, коли злий дух Курукіра вже хотів забрати його серце?

Над гладінню ріки залунали крики гніву й обурення.

— Мовчіть! — гримнув на індійців вождь.

Він упав навколішки й обома руками схопив юнака за плечі. Злегка поторсав його. В цю мить він був не Ганкауром, не вождем грізного племені апіака, а тільки батьком. Легкий порух брів на обличчі Саук'ято викликав у Ганкаура нестримну радість.

— Гляньте! Гляньте! — закричав він, з надією дивлячись на воїнів, які тісним колом оточили його. — Він живий!

— Живий, живий! — загукали воїни, пройняті одним бажанням: бодай чимось догодити своєму грізному вождеві.

Нарешті Саук'ято прийшов до пам'яті. Він підвів голову й обвів усіх затуманеним поглядом. Перед його зором ще тремтіло рожеве марево, крізь яке проступало стурбоване обличчя батька. Юнак посміхнувся і поклав батькові на плече свою худеньку руку.

Ганкаур злегка потиснув її. «Ти мій син, — подумав він з ніжністю. — Мій син, а я твій батько. Син вождя племені… Син доктора Коельо. Син доктора Коельо…» Хто йому сказав це? Вождь підвівся на повний зріст і глянув понад головами своїх воїнів. Він важко дихав. «Син доктора Коельо»… Так, так, вона сказала йому прямо в обличчя: «Ти не Ганкаур, ти П'єтро, ти син доктора Коельо»…

— Ха-ха-ха! — раптом дико зареготав вождь. — Я син доктора Коельо?

Індійці перелякано відступили від нього. Задні почали квапливо сідати в піроги. їхній вождь говорив із духами. Краще його зараз не зачіпати. Якщо він накличе злого духа Курукіру, станеться лихо.

Ганкаур вмить опанував себе. Навколо стояли воїни його племені, і він знав: досить одного зайвого слова, щоб втратити над ними владу. Він не повинен забувати цього ні на мить.

— Ви не зробили того, що я вам наказав, — промовив він гнівним тоном, дивлячись на індійців з-під рівно підстриженого волосся, що спадало йому майже до самих брів. Кожна риска його обличчя свідчила про жорстокість і незбориму силу. — Чому ви не привели до берега ланчію «Голіаф»?

Індійці мовчали, низько схиливши голови.

— Чому ви не запалили її вогненними стрілами? Чому ви не випустили по кораблеві жодної вогненної стріли? — його голос піднявся до істеричного фальцету. — Жодної стріли!

Тоді один із воїнів упав перед вождем навколішки, приклав до чола долоні, провів ними по обличчю, ніби стираючи з себе павутину.

— Що ти скажеш, Сину Чорного Сокола? — звернувся до нього Ганкаур. Індієць ще раз провів долонями по обличчю і нарешті промовив:

— Ми не могли стріляти вогненними стрілами, Ганкаур, бо на кораблі був твій син. Ми бачили, як чужинці били його. Він лежав безпомічний і не міг стрибнути у воду. Якби ми запалили ланчію, твій син Саук'ято згорів би разом з білолицими.

Воїн устав і відійшов до гурту індійців.

Тоді батько повернувся обличчям до Саук'ято.

— Це правда, що тебе били? — спитав він гнівно.

— Так, велетень з великої піроги хотів убити мене, — тихо озвався Саук'ято і, враз прояснівши на обличчі, швидко додав: — Але потім підбіг якийсь юний естрангейро і врятував мені життя. Він дивився на мене, як друг. Я стрибнув у воду і поплив до берега… Потім…

— Я знаю, що було потім, — суворо обірвав його Ганкаур. — Але знай, Саук'ято, і знайте ви всі, — Ганкаур показав на хлопця рукою, — гляньте, мого сина врятували священні ікла духа Кахуньї. Знайте, ваше життя теж захищає добрий дух Кахунья, з яким я підтримую дружні стосунки.

Ганкаур перевів погляд на Саук'ято й посміхнувся. «Чудесний випадок для таких дурнів, — подумав він. — Хай знають, яку силу має добрий дух Кахунья!»

Але враз на його обличчі з'явився вираз настороженості. Він звів на переніссі брови і ще раз з ніг до голови оглянув Саук'ято. Юнак стояв перед ним зовсім голий, навіть без пов'язки на стегнах, стрункий і красивий. На його брунатному тілі не було жодної виразки, жодної цятки. Воно відливало темною бронзою.

— Де амулет? — закричав раптом Ганкаур. Він схопив сина за плечі і рвучко повернув його до себе спиною. — Де амулет?

Саук'ято весь затремтів. У нього підкосились ноги, і він мало не впав на землю, йому здалося, ніби батько вдарив його палицею по голові. Тільки тепер хлопець збагнув, який страшний злочин він вчинив, віддавши амулет святого духа Кахуньї отому білолицьому рятівникові. Що ж буде тепер? Якщо він скаже правду, його вб'ють.