Юрій Бедзик - Вогонь на вершині Комо

Індієць, певно, не позбавлений тонкого природнього розуму й відчуття гумору, зрештою не втримавсь і скупо посміхнувся. Великі зуби блиснули мов перламутрові, його насторожене лице враз проясніло, темно-брунатна шкіра ніби посвітлішала.

— Ви не вб'єте мене? — перепитав він і, помітивши на обличчі Крутояра підбадьорливу посмішку, показав рукою на «Віргінію». — Там сеньйора… Убита сеньйора.

— Сеньйора жива, — заспокоїв його Крутояр.

— Де сеньйора?

— Вона лежить у каюті. її поранили, вона спить.

— А сеньйор Джіордані? Я чув, як вони стріляли н сеньйора Джіордані.

Індієць потягнувся рукою до професора. Він хотів шати всю правду. Що сталося з сеньйором?

— Його вбили.

Індієць недовірливо глянув на професора. Якось раптово замкнувся в собі. Більше не питав ні про що, стояв байдужий і чужий.

В цю мить знову почалася злива.

Індієць підняв голову і, немов буревісник, що вітає грозу, з кволою усмішкою глянув на завихрене чорними бурунами хмар небо. Він був гарний, як сама буря, як дикі тропіки, що подарували йому життя й освятили кожен його крок.

Тоді Олесь, підкоряючись почуттю захоплення, взяв індійця з дитячою безпосередністю за руку і сказав:

— Ходім, тауліпанг, я дам тобі їсти.

Сердечність Олеся, мабуть, зачепила в серці юнака якусь живу струнку. Між молодим індійцем і українським хлопчиком одразу ж проліг невидимий місток довіри.

— Я не тауліпанг. Мої люди тауліпанг, — сказав він, простуючи за Олесем.

Той підвів його до свого гамака і дістав з-під подушки надкушений шматок коржа. Індієць, мов голодне вовченя, вп'явся зубами в маніоковий хлібець.

— Я не скажу свого імені, ти не питай, — бурмотів він.

Блискавиці кресали небо, і на темне обличчя індійця падали сині відблиски.

Крутояр схилився над Бунчем, який сидів у глибокому плетеному кріслі.

— Індієць ніколи не скаже свого імені незнайомому, — пояснив він, витираючи хустиною шию. — Індійці вважають, що назвавши своє ім'я, вони віддають іншій людині часточку своєї душі. — Професор уважно подивився на індійця. — Але мене хвилює інше. Цей хлопець мусить щось знати. Треба тільки заспокоїти його, викликати в ньому довіру до себе.

Сонце знову вибилося з-за хмар, і в ту ж мить, ніби пробуджена його прямовисним промінням, над річкою знялася зграя пташок. Лелеки, ібіси, чайки…

Дивної краси видовисько заполонило мандрівників… Скрізь були птахи. Тисячі птахів, незліченні зграї птахів, цілий океан птахів. Птахи черкали крильми по воді, птахи засліплювали сонце, голубінь неба, увесь світ.

І Олесь, не втримавшись, закричав на повний голос:

— Чудово!

Мабуть, це слово було написане на його обличчі, бо індієць теж посміхнувся і, ніби підлещений захопленням свого нового друга, мовив протяжно:

— Чу-до-во!

Олесь глянув на індійця. Той уже доїв коржа і з пожадливістю голодної людини висипав з долоні в рот останні крихти-

Олесь поліз під подушку і витягнув звідти невеличкий шматок риби піраруку.

— Бери, — простягнув він юнакові. — Я бачу: ти дуже голодний.

Тубілець ковтнув слину, озирнувся на всі боки, ніби хотів пересвідчитись, чи ніхто не стежить за ним, й обережно взяв рибу. Але природна сором'язливість змусила його опустити шматок донизу.

— Тумаяуа не хоче їсти, — ніяково промовив він. — Тумаяуа віддасть рибу естрангейро.

Олесь із захопленням винахідника, якому вдалося сконструювати найдивовижніший механізм у світі, закричав:

— Тумаяуа! Ха-ха-ха! Тебе звати Тумаяуа! А мене — Олесь! — Він схопив розгубленого індійця за плечі й радісно підскочив. — Ти — Тумаяуа, а я — Олесь. — Тумаяуа! Тумаяуа!

Індієць посміхнувся. Те, що він виказав своє ім'я і цим порушив священну заповідь свого племені, мабуть, вже не турбувало його. Білявий хлопчик у ніжно-голубій сорочці остаточно заполонив його душу.

До індійця підійшов Крутояр.

— Послухай, Тумаяуа, — промовив він обережно. — Ти будеш нашим другом, ми будемо твоїми друзями. Хочеш?

Тубілець випростався і підняв гордовито голову. Вороняче волосся рівними пасмами спадало йому на плечі. Очі його світилися привітністю і добротою. Але свою дружбу він оддавав білим естрангейро як великий дар. І їхню дружбу приймав як рівний. У виструнченій позі його, в соколиному погляді темних очей світилось неприховане почуття самоповаги.

— Я бути ваш друг! — промовив він твердо, ніби виносячи комусь суворий вирок. Приклав до грудей обидві руки і швидко опустив їх донизу. Від його ритуальних жестів віяло грізною таємничістю.