Юрій Бедзик - Вогонь на вершині Комо

— Що там таке? — запитав Крутояр.

— Ходіть сюди, сеньйор!

Капітан, професор та Самсонов почали спускатися в трюм «Віргінії». Матроси лишились біля люка. Незборимий переляк все ще проступав на їхніх обличчях.

— Курукіра, Курукіра, — лепетав Сільвестер.

— Так, так, Курукіра! — ще з більшим жахом повторював його товариш, високий мулат із приплюснутим носом, якого звали Фернандо.

Тільки злий дух Курукіра міг чинити такі страхіття. Мулати були твердо переконані в цьому. Курукіра, злий дух боліт і лісів, річок і неба, жив у їхній уяві, як двонога істота, одна нога якої була схожа на людську, а друга — на ногу ягуара. Непролазні хащі служили йому домівкою, в небесній високості він прохолоджував своє. тіло. Пройнятий невгамовною злобою, він завжди шукав людей, які випадково заблукали в сельві. Це він породжував таємничі лісові звуки, які примушували мандрівника втрачати розум, це він обертався на казкових страховиськ, у нічні примари й видіння, це він заносив кораблі у водяні нуртовиння, це він у грозові ночі запалював блискавицею оселі бідних пеонів.

Кїрукіра прийшов на «Віргінію» і загубив її людей. Курукіра готував лихо «Голіафові».

Тому й шепотів молитви високий мулат.

Можливо, страх сидів і в душі капітана Пабло, але він набрався мужності і перший став на східці трапу, що вели в трюм. За ним важко ступав Крутояр. Самсонов міцно стискав у кишені револьвер, який дав йому капітан.

У кісному проході було задушливо й темно. Тьмяний ліхтар, залишений, певно, з ночі, скупо освітлював грубо тесані стіни. Трюм був захаращений мішками із в’яленою рибою — юкою.

— Хай боронить нас матір божа! — тремтячим голосом прошепотів Пабло, схрестивши на грудях руки. Обвислі криси капелюха кидали на його обличчя чорну тінь.

Географ витягнув револьвера і зробив крок до Пабло, лишивши позад себе Крутояра. Войовничий запал штовхав його вперед.

— Там, — і Пабло показав на невеличкі дверцята. — Санта мадонна Кастільська!

— Наш капітан користується прихильністю усіх мадон світу, — пожартував Самсонов.

Крутояр зміряв його осудливим поглядом і наказав капітанові:

— Відчиніть ці двері!

Але Пабло наполошено замахав руками.

— А що, як там засів хто-небудь зі зброєю? — квапливо заговорив він, відступивши у протилежний куток трюму.

Крутояр мимоволі опустив голову і подивився на свою білу сорочку, чудову мішень для стрільби в пітьмі. Очевидно, про це подумав і Самсонов, бо в ту ж мить владним рухом відштовхнув Василя Івановича подалі від дверей. Котячим пружним кроком пройшов наперед і, піднявши револьвер, схопився за залізну клямку.

Натужно заскрипіли петлі, і Перед присутніми відчинились двері до освітленої гасовою лампою каюти.

Крик подиву вихопився одночасно з усіх горлянок.

Біля невеличкого столика, приставленого до круглого ілюмінатора, сидів, поклавши голову на руки, чоловік із м'якою кучерявою борідкою, в барвистій на випуск сорочці. На підлозі біля його ніг лежав револьвер. Чоловік був мертвий.

Крутояр перший, через силу переводячи подих, увійшов до каюти. Схилився над трупом і уважно обдивився його. Підняв револьвер. У ньому не було жодного патрона.

— Нещасний встиг випустити всі кулі, — сказав він упівголоса, намагаючись осягнути думкою трагічну сцену, що відбулась тут кілька годин тому. — Можливо, останню він приберіг для себе.

Самсонов перевів погляд на стіни, уважно став обдивлятись тісне приміщення:

— А ось двері!

Він обережно відчиняє їх, зовсім обережно. Спочатку шпаринка, далі ширший отвір, ще ширший. Як там темно. Що б це могло бути? Певно, камера або запасний трюмний відсік. Краще його зачинити.

— Облиште, сеньйор, — благально говорить капітан Пабло. Він уже має й без того доволі страху. — Ах, сеньйор, куди ж ви йдете?

Але Самсонов чомусь уважно прислухається. Він, здається, почув щось. Він весь насторожився.

І раптом відсахнувся назад. На обличчі в нього — подив і настороженість.

— Там… хтось стогне…

— Давайте сюди ліхтар, капітане, — мовив Крутояр.

Самсонов отямився від першої несподіванки, потягнув до себе двері і зайшов до невеличкої зовсім темної комірчини.

— Ліхтаря! — гукає з мороку. — Голову собі тут зламаєш. — І враз у його голосі проривається тремтіння. — Людина! Швидше ліхтар!

Коли Пабло вніс ліхтар і світло залило комірчину, всі побачили на підлозі непорушне жіноче тіло. Жінка лежала на животі, широко розкинувши руки. Чорне волосся розсипалось їй по плечах.