Юрій Бедзик - Вогонь на вершині Комо

— Там… там тіло! — промовив він, запинаючись.

— Тіло?.. Мертвий? — перепитав його Крутояр.

— Здається. Не знаю. Просто лежить посеред палуби… Хай йому грець! — Самсонов нарешті видряпався на борт «Голіафа» і спустився на палубу. Руки в нього дрібно тремтіли.

Крутояр переклав його слова капітанові. Той зовсім переполохався. Немов маленька дитина, що накоїла лиха, схопив Крутояра за рукав і жалібно забурмотів:

— Ви ж будете свідками… Я тут ні при чому, сеньйор. Я зовсім випадково натрапив на цю посудину. Треба негайно відчалювати…

Він повернувся до рубки і гукнув надтріснутим голосом:

— Сільвестер! Гей, Сільвестер!

— Що ви хочете робити, кабальєро?

— Ет, сеньйор, не кажіть! Одне лихо на мою стару голову. Хай захистить мене свята мадонна!.. Сільвестер! Де ж ти запропастився? Включай мотор!

Крутояр схопив його за плечі.

— Не смійте! — промовив владно. — Ми повинні дізнатися, в чому річ. Може, там вчинено злочин.

Капітан нерішуче тупцявся на місці.

— Скажіть матросам, хай міцніше пришвартують судно до «Голіафа», — звелів професор і попрямував під тент.

Світало. Зарожевів край неба. Морок почав одповзати в хащі.

Крутояр, Пабло та інші члени екіпажу, стоячи на носі «Голіафа», нерішуче перемовлялись. Перед їхнім зором все виразніше проступали контури загадкового кораблика. Невдовзі на борту його мандрівники прочитали бляклий напис: «Віргінія».

— Старенька посудина! — констатував капітан Пабло. — Мабуть, пограбована. За п'ятнадцять лі звідси — пристань. Давайте викличемо поліцію. — І він запитливо глянув на професора, чекаючи від нього згоди.

Але Крутояр не пристав на капітанову пропозицію. На його думку, треба було бодай заглянути в трюмні відсіки. Хто зна, чи не лишились там люди, які потребували негайної допомоги.

— Ну, полізли! — підбадьорив усіх професор і перший стрибнув на корму «Віргінії». За ним перебралися Самсонов, капітан Пабло і двоє матросів.

Присвічуючи ліхтарем, вони оглянули палубу. Біля трапу, що вів до капітанської рубки, справді надибали тіло. Тепер воно вже не викликало такого жаху, яким пройнявся годину тому географ. Глибока рана, мабуть, від удару мачете [6] Мачете — широкий ніж-тесак, яким тубільці користуються в тропіках переважно для прокладання дороги крізь хащі. , спотворила обличчя мерця.

Пошуки в каютах не з'ясували справи. Корабель був порожній. Команда покинула його.

— Страшна загадка тропіків, — похмуро констатував Крутояр, тримаючи над головою ліхтар, навколо якого очманілим роєм гуділа мошва.

— Що тут дивного, Василю Івановичу, — сказав Самсонов, — понапивались, мабуть, хлопці, от і вся історія. Запевняю вас: поліція розбереться.

— Звичайно, розбереться! До речі, поліція з'являється в цих місцях раз на рік, та й то проїздом, — з ноткою іронії мовив Крутояр. — Отака справа. Корабель покинуто за таємничих обставин. Хто убитий — ми не знаємо. І взагалі ми нічого не знаємо, хоч тут, можливо, криється якийсь страхітливий злочин.

Самсонов став навпомацки обшукувати палубу.

— Гільзи! Ще теплі, — аж зрадів він, немов йому вдалося знайти богзна-яку цінну річ. — Значить, стріляли недавно. Тепер ми можемо…

Крутояр, піднісши до ліхтаря гільзу, оглянув її зі всіх боків.

— Нічого ми не можемо, Ілля Григорович, — сказав він незаперечним тоном. — Гільза тепла тому, що палуба, на якій вона лежала, досі не охолола після денної спеки. Ваш шерлокхолмсовський інстинкт на цей раз дав осічку. Але головне не в цьому. Ви бачите, скільки тут настріляно цих гільз? Більше десятка. Та де там, і ось ще валяються. На «Віргінії», мабуть, відбулася справжня баталія. Ось гільза з вінчестера, а оце — з маленького револьвера.

Тим часом капітан Пабло, оглянувши палубу, піднявся в рубку. Худе його обличчя з темною задубілою шкірою вилискувало краплинами поту. Він був голий до пояса, як і двоє його матросів, котрі невідступно ходили за ним.

Сонце вже випливло з-за обрію. День обіцяв бути гарячий і паркий.

Капітан Пабло зазирав у кожну шпарку, його брунатне тіло можна було бачити то на одному, то на другому кінці корабля.

Раптом тишу розітнув вигук Сільвестера. Він, певно, щось знайшов у трюмі, бо за мить вискочив на палубу, вкрай збуджений, підбіг до капітана і щось зашепотів на вухо. Довгасте обличчя Пабло ще і більше витягнулось. Він швидко перехрестився і квапливо обмацав кишені своїх штанів, немов шукав у них зброю.

— Санта мадонна! — Пабло зробив крок до трюмного отвору і насторожено спинився.